Кольченко. Анархіст і «правосєк»

18 квітня 2014 року. Окупований Крим, Сімферополь.

Уночі в місті стається кілька пожеж. Одна з них — у колишньому офісі «Партії регіонів», що згодом стане представництвом «Єдіной Росіі». Допоки навколо немає перехожих, кілька активістів, які виступають проти окупації Криму, розбивають вікно й кидають усередину щось схоже на «коктейль Молотова». Займаються підвіконня й шафа. Потерпілих немає. 

Подібна пожежа стається чотирма ночами раніше у будівлі «Російської громади Криму». Невідомі кидають у двері будівлі «коктейль» — обгоряють двері й ґанок. 

Майже місяць потому, 8 та 9 травня, Федеральна служба безпеки Російської Федерації затримає у Криму трьох українських громадян: Олексія Чирнія, Геннадія Афанасьєва та Олега Сенцова. Десь тоді ж із Сімферополя до Ялти виїжджає Олександр Кольченко, більше відомий серед кримських активістів як «Тундра». 16 травня він вирішує повернутися до Сімферополя, де його також затримують російські спецслужби. Так народжується «терористична група Олега Сенцова». 

ФСБ звинувачує їх у тероризмі. Слідчі не зупиняються на обвинуваченнях у підпалах і додають у перелік вини підготовку до терактів: за версією окупаційної влади Криму, «терористи Сенцова» 9 травня нібито мали підірвати меморіал Вічного вогню та пам’ятник Владіміру Лєніну. 

Обвинувачення ґрунтується на свідченнях Афанасьєва та Чирнія. До всього, Кольченка, анархіста, прибічника лівої ідеології знищення державної влади як явища, звинуватять у причетності до організації «Правий сектор». Яка, як відомо, дотримується правих поглядів. 23 травня 2014-го українців перевозять до московського СІЗО «Лефортово», яке у правозахисному середовищі Росії називають «тюрмою ФСБ». Цього ж дня біля російських консульств та посольства відбуваються протести, під час яких активісти й правозахисники вимагають звільнити українських громадян. 

Лише 30 травня Федеральна служба безпеки РФ офіційно повідомить про затримання. Суд розпочнеться через рік — 21 липня 2015-го — у Північно-Кавказькому окружному військовому суді в Ростові. Під час одного із засідань Геннадій Афанасьєв зробить резонансну заяву про тортури й відмовиться від свідчень проти Кольченка й Сенцова. Проте це не вплине на вирок суду. Зрештою Олег Сенцов отримає 20 років колонії як організатор «терористичної групи». Афанасьєв та Чирній — по 7 років ув’язнення. Кольченко — 10. 

Але так не буде. Олександр, як і Олег Сенцов, повернеться додому 7 вересня 2019-го під час великого обміну українських військовополонених моряків та політв’язнів на російських сепаратистів. Попереду на нього чекатиме тривала реабілітація і спроба надолужити п’ять років життя.

Зошит із нотатками

Полудень. 10 вересня 2019-го, Київ.

Між вервечками людей, які сунуть на вхід і вихід до станції метро Харківська, помічаємо високого худорлявого хлопця із гострими рисами обличчя. У картатій кепці Олександр Кольченко схожий на той самий мальований портрет, який протягом п’яти років поширювали активісти ініціативи Let me people go. Хіба що кепка іншого кольору. Хлопець міцно тисне нам руки. 

— Скажіть, а ви моряк? На якому кораблі служили? — жартує, імітуючи недолугі запитання журналістів, якими ті зустрічали заручників Кремля одразу після звільнення. 

Пропонує зайти до нього в гості й випити чаю. День, каже, видався відносно вільним — він мав би зустрітися з представниками Міністерства юстиції, аби дати свідчення щодо окупації Криму росіянами, проте щось не склалося з графіками. Олександр приїхав до свого адвоката, але в Мін’юсті не змогли їх прийняти. У руках хлопець тримає синій зошит у твердій обкладинці. На всі боки з нього стирчать стікери. Поки петляємо дворами Харківського масиву, хлопець запускає руку в кишеню куртки й на кілька секунд дістає газовий балончик. Каже, купив про всяк випадок, для самозахисту. Підходимо до під’їзду однієї з радянських панельних висоток. Доки їдемо у тьмяному ліфті, Саша гортає нотатки у зошиті.

— Це важко назвати щоденником, правда. Тут мої сумбурні записи, спостереження. Виписки з матеріалів справи. Цитати з книжок. Просто думки. Записував, чим хотів би займатися після звільнення. А сьогодні взяв його на зустріч з адвокатом — показував нотатки про Крим, окупацію. Наскільки знаю, Україна зараз подала позов проти Росії до Європейського суду з прав людини. І мої свідчення потрібні Мін’юсту, — розповідь перериває гуркіт дверей ліфта.

Виходимо у напівтемний коридор. Олександр довго намагається влучити ключем у замок. Чути, як скрегоче метал об метал. Із кількох спроб навпомацки вдається відчинити двері. Заходимо до такого ж напівтемного передпокою. У кутку стоїть взуття, чоловіче й жіноче. Через прочинені двері можна розгледіти порожню кухню «в ремонті». Олександр вішає кепку на двері до ванної кімнати й запрошує нас до вітальні. Вона ж — спальня. Вона ж чинна кухня. Каже, тимчасово мешкає тут зі своєю дівчиною, з якою познайомився у Феофанії. Тут же телефонує їй, аби поцікавитися, чи не проти вона візиту двох журналістів.

— Ну що, все в порядку. Зараз поставлю чайник. Будете каву чи таки чай? — питає вже в нас.

***

16 травня. 2014 рік. Окупований Крим. Сімферополь. Після так званого референдуму про приєднання півострова до Росії в місті неспокійно. Триває полювання на відьом. Себто на незгодних з анексією та окупацією. На півострові починають зникати люди, зокрема кримські татари. Загалом атмосфера нагадує антиутопію зі світу Джорджа Орвелла. Навколо — тотальний контроль. І не лише від «зелених чоловічків». Стежити за тобою може будь-хто. Навіть сусід, який прожив поруч кілька десятків років і ностальгує за СРСР. Із моменту затримань Сенцова, Афанасьєва та Чирнія минає тиждень. Кольченко за кілька днів до цього виїжджає до Ялти, де переховується у знайомого. Він би, може, й хотів залишити межі півострова, однак сумнівається, що зможе перетнути адміністративний кордон, на якому вже окопуються російські військові. Втім, його не намагаються шукати. Тож, зваживши на те, що якби росіяни чи їхні прибічники хотіли його знайти, то відшукали б у Ялті, хлопець вирішує повернутися до Сімферополя. Там він лишає речі у знайомого, зустрічається з двома друзями і йде гуляти в місто. Хлопці купують пиво і крокують на набережну відпочивати. Проходять повз будівлю, яка належала Службі безпеки України. Олександр відчуває, як на шию йому хтось застрибує.

Чує крик: «Тундра! Ти?!» Хлопець думає, що це просто дуркують його друзі. Олександр Кольченко розвертається й бачить чоловіків у костюмах. Із пістолетами. Сашу та його друзів кладуть лицем в асфальт.

«Творчі плани» та «формула Штайнмаєра»

Близько 13:00. 10 вересня 2019-го, Київ. Квартира на Харківському масиві.

Сидимо із Сашею на кухні, яка колись була балконом. З вікна видно озеро Вирлиця й сміттєспалювальний завод. На підвіконні закипає електрочайник. Колишній політв’язень розливає окріп у чашки. Сідаємо за стіл, стільці під нами хитаються і прогинаються. Олександр перепрошує за незручності. Говоримо про плани на майбутнє. З найближчого — продовжити навчання у Таврійському університеті, в якому Саша вчився до окупації (університет відновив свою роботу в Києві у вересні 2016-го).

— Я навчався на туризмі. Вчився там два роки. А потім була окупація, затримання, суд. Якщо чесно — уявлення не маю, на якому я тепер курсі. Знаю, що мене поновили на навчанні у 2017-му. Але я з того часу був у академічній відпустці. І зараз треба буде, мабуть, надолужувати академрізницю. Які саме іспити складати, не ясно. Тим паче, поки я «сидів» — усе забув. Але знаю, що сесія почнеться вже взимку, — розповідає Олександр.

Додає: гуртожиток університету дав житло його мамі та племінниці. Та й сам він там має кімнату, де також живе і зберігає частину речей. Згадує про листи, які отримував у тюрмах. Одразу уявляються кілька великих картатих сумок із листівками й конвертами. Мимоволі озираюся в пошуках цінного багажу. Але Саша мене випереджає: вивезти з Росії вдалося не все, лише невелику частину. Та й та зараз у гуртожитку. Цікавимося, як він ставиться до очікувань українського суспільства. Олександр на певний час замислюється.

— Знаєте, коли ми з Олегом отримували листи, читали їх… то ми іноді жартували. Деякі були схожі за змістом і трохи з пафосом. Так от, ми жартували, що онуки Олексія Чирнія будуть скидати пам’ятники нам. Ну бо з такими високими очікуваннями, які ми зчитували у тих листах, недовго і забронзовіти.

Хоча не варто очікувати від політв’язнів чогось надзвичайного. Ніби ми прийдемо і вирішимо чиїсь проблеми. Або дамо відповіді на складні запитання. Ми такі ж люди, як і всі інші. Просто потрапили в… інші умови, — серйозно говорить Кольченко.

Під час розмови Олександр іноді затинається. Говорить повільно, добираючи слова. Час від часу змітає зі столу хлібні крихти, яких там немає. Іноді від розмови нас відволікають телефонні дзвінки. Саші на мобільний телефонує то ріелтор, який шукає для нього нову квартиру, то представник одного з олігархів. Власне під час такого дзвінка Олександр схоплюється й починає ходити кімнатою: від великого холодильника, на якому примагнічені фотографії дівчини, до розкладеного дивана з майже відламаним бильцем. Врешті хлопець виходить у коридор. За кілька хвилин повертається. Сміється розгублено.

— Оце часи настали, скажіть? Олігарх запрошує анархіста повечеряти! Це від Пінчука телефонували. Завтра ніби з ним має бути зустріч. Здається, щось про квартири для політв’язнів. Знаю, що він нібито обіцяв їх подарувати, — спантеличено каже Саша.

***

16 травня 2014-го. Окупований Крим, Сімферополь.

Олександра та його друзів підіймають з асфальту й тягнуть до колишньої будівлі СБУ. Двох хлопців, які були разом із Сашею, відпускають, оскільки вони далекі від політики й навколополітичних питань. Кольченка ж заводять до одного з приміщень на першому поверсі. Кабінет як кабінет: стіл, стілець, шафа з документами. Олександр у наручниках. Йому нічого не пояснюють. Упродовж кількох годин ставлять одні й ті самі питання: «Ти знаєш Афанасьєва? Ти знаєш Чирнія?» Саша не знає. Активістів, із якими він протестував проти окупації Криму, він не розпитував про прізвища. Чи інші «зайві» деталі. Аби у разі затримання, як-от зараз, не проговоритися. Здається, це не переконує викрадачів.

Кольченка б’ють. Долонями по голові. Кулаками по тулубу. Але він мовчить. Це триває кілька годин.

Після такого допиту Олександра переводять до іншого кабінету. Самовдоволений чоловік, слідчий групи, яка займається «терористами Сенцова», розпитує, де Кольченко був уночі 18 квітня. Хлопець розповідає, що гуляв у центрі Сімферополя. Проходив повз колишній офіс «Партії регіонів». Почув дзвін розбитого скла й побачив якийсь спалах. Не звернув на це уваги. Пішов далі. Втім, слідчий має іншу версію — записану зі слів Афанасьєва і Чирнія. За офіційною версією ФСБ РФ, яку за рік озвучать в суді, напередодні підпалів активісти обговорювали, що в них є група. І головний у цій групі Олег Сенцов (який насправді виступав за ненасильницький спротив, без радикалізації, — авт.). Також вони нібито обговорювали, хто буде роздавати вказівки. Яка у групи мета. Загалом, зізнання «поплічників» Кольченка були виписані таким чином, аби їх без застережень можна було підвести під ст. 205 Кримінального кодексу РФ. Який, до слова, за міжнародним законодавством, не мав би діяти на території Криму навіть за умов російської окупації. Зі словами «Чого ти тут дурня клеїш?!» слідчий розвертає монітор із показами. Олександр Кольченко розуміє, що варіантів немає. Тож розповідає все про «підпал»: як чатував на одній з вулиць, щоб активістів ніхто не помітив. Додає, що ніякої «терористичної групи Сенцова» не існувало в природі. Слідчий, здається, ці слова пропускає повз вуха.  

Колонія, книжки й терористи з «ДНР»

Близько 15:00. 10 вересня 2019-го, Київ.

За розмовами чайник ставимо кілька разів. Саша саме розповідає про російські тюрми, етапи, колонію в Копейську Челябінської області. Каже, в Ростові свого часу довелося посидіти з «ополчєнцем», який воював за «ДНР».

— Той чоловік до війни працював далекобійником. Сам був із Донецька. Розповідав, як погано в Києві у 2013-му ставилися до «донецьких». А коли почалася війна, він пішов воювати проти «київської хунти». Ще в цих тюрмах зустрів підприємця з Краматорська. Він «просто підтримував ДНР». Розповідав, що свою сім’ю вивіз до Росії, а сам повернувся в Україну. Казав, що бував у Краматорську після того, як звідти «ополчення» пішло. Скаржився, що якісь мародери пограбували його квартиру. Нібито це були українські військові. А потім його затримали. Як і далекобійника. За те, що зі зброєю намагався перетнути кордон із Росією. Насправді там багато таких історій. Але всім цим затриманим «ополчєнцам» і тим, хто їм співчуває, невеличкі строки дають, по кілька років, — розповідає Саша.

Просимо ще раз показати зошит із нотатками. Олександр розгортає його на сторінці з цитатами з книжок. Дрібним почерком на папері виведені назви. Але розібрати, що саме написано, складно. Хлопець каже, що в колонії з книжками були проблеми. Бо якщо російська та світова класична література у місцевій бібліотеці була, то знайти сучасних авторів там майже нереально. Хіба що хтось з ув’язнених діставав книжки й ділився з іншими. Такою для Саші стала книга «На нарах із дядьком Семом». Колишній політв’язень захопливо розповідає історію емігранта з Росії Льва Трахтенберга, який перебрався до США, а потім потрапив за ґрати через обвинувачення у торгівлі людьми. З книжок переходимо на тему війни.

— Я довго намагався розібратися з цією «формулою Штайнмаєра», про яку всі говорять. Ви ж пам’ятаєте, на пресконференції журналіст питав в Олега про неї. А Олег вирішив пожартувати й сказав, що це точно моє питання. Якщо чесно, тоді я поняття не мав, що це таке. І я досі не розумію, якщо чесно, що у тій формулі, хоча багато про це читав. Так, я думав про ситуацію на Донбасі. І мені здається, що військового вирішення питання тут бути не може. І не знаю, чи можливе дипломатичне вирішення. Мені здається, що зараз єдиний можливий шлях — підтримувати росіян, які виходять на протести проти Путіна, — говорить Олександр.

***

16 травня 2014-го. Окупований Крим, Сімферополь.

Після першого допиту, який російські слідчі чомусь назвуть «співбесідою», Олександра везуть на обшук. Із будівлі колишньої СБУ його виводять мінімум п’ятеро силовиків. Садять активіста у мінівен і везуть додому, ретельно обшукують квартиру. І знаходять докази «злочину»: мобільний телефон Nokia, сім-карту, зошит, кілька пар рукавичок, балон із фарбою, банер, ноутбук.

Найціннішою знахідкою для силовиків стане зошит, адже там записані номери телефонів. Із написанням протоколу весь процес зайняв більше як годину. Після обшуку Сашу знову везуть в СБУ. Цього разу на повноцінний допит, із адвокатом. Щоправда, слідчий ставитиме ті ж питання, що й раніше: чи знає Кольченко Афанасьєва і Чирнія, де він був у ніч на 18 квітня. Тільки цього разу Олександр з усім погоджується. Він розгублений. Наляканий. Не знає російського законодавства. Тим паче, адвокат, який з’явився щойно після обшуку, переконував: варіантів немає, треба визнавати провину. І Саша визнає. Намагається розповісти правдиву історію подій, але його не слухають. Врешті відвозять до СІЗО. Лишають у камері самого на кілька днів. Певно тому, що персонал ізолятора вважає Кольченка членом «Правого сектору». На щастя, ані образ, ані погроз  через це він не отримує.

«Джанго звільнений»

Близько 17:00. 10 вересня 2019-го, Київ.

Олександр згадує, що має поїхати на метро «Дружби народів» — забрати з ремонту туфлі й побачитися з племінницею в гуртожитку. Тож ми збираємося і швидко крокуємо до метро. Зупиняємося хіба один раз — зробити портрет на вулиці. 

—  Слава Україні! — раптом каже не знайома нікому з нас трьох жінка. За руку тримає дитину, яка уважно розглядає Сашка.

—  На віки вічні, — бурмотить той.

—  Відповідати треба «Героям Слава!» Що ж ви так, — кидає жінка і йде у своїх справах.

Саша зізнається: часом на вулиці його впізнають перехожі, вітаються з ним. Хоча це відбувається не так часто, як з Олегом Сенцовим. 

Поки їдемо, Олександр пригадує, як намагався в колонії варити борщ у мікрохвильовці. Щоправда, з окремими інгредієнтами виникали проблеми. Скажімо, в’язні не могли знайти картоплі. Чи буряка. Обходилися заправкою для борщу. Але, порівняно з іншою тюремною їжею, виходило смачно. За розмовами й жартами про борщ добираємося до «Дружби народів». Олександр довго намагається зорієнтуватись у виходах із підземних переходів. Ще не звик до Києва та підземки. Врешті знаходимо МАФ із ремонтом взуття — невеличку будку з облізлою фарбою. Саша забирає чорні туфлі й жартує: мовляв, тепер має в чому прийти на вечерю до Пінчука. Прогулюємося вечірнім містом до гуртожитку Таврійського університету. Олександр розповідає, як змінювався Крим після окупації.

— Вулицями Сімферополя ходили різні «казачкі», патрулі «самооборони». На  будівлях з’являлися триколори. Я був свідком, як із Меджлісу кілька разів знімали прапор кримськотатарського народу. Але його вішали назад. Взагалі, частину цих «самооборонівців» у Сімферополі знали мої знайомі. Розповідали, що в «попередньому житті» бачили, як ті зранку стояли у черзі до магазину, а ближче до обіду вже сиділи у дворі вмазані. А зараз вони поважні люди, кимось стали ніби: робота з’явилася, камуфляж видали, зброю. Моя мама працювала продавчинею в крамниці. І вона розповідала, що коли поверталася додому повз залізничний вокзал, то боялася усіх цих… товаришів, —  розповідає Олександр.

Додає, Євромайдан не знайшов сильної підтримки в Сімферополі. Тож аби привернути увагу до подій, Саша із друзями виходив на протести з екологічної теми. Зокрема — через незаконні забудови на березі моря. Аби знайти хоч якийсь відгук у місцевих мешканців.

—  Якщо чесно, наші протести були антимілітарними. І за екологію. Але під кінець Майдану дійшло до того, що вже навіть екоактивісти і звичайні люди готові були штурмувати недобудований маєток Януковича під Севастополем. Однак з’явилися «зелені чоловічки» — і якось ця історія відійшла на другий план, — розповідає Кольченко.

Ми саме підходимо до гуртожитку. Саша просить почекати кілька хвилин у дворі. А опісля пропонує ще десь випити кави. Йдемо вечірнім Києвом. Олександр розповідає про колонію в Копейську. Точніше, про її репутацію.

— До 2012 року ця колонія була страшним місцем. Там людей катували, били, гроші вимагали. І якось в’язні вийшли на протест. Історія в чому: час від часу там влаштовували «день відкритих дверей». І от в один з таких днів кілька в’язнів залізли на дозірну вежу й вивісили плакат «Тут катують». Їх настільки довели, що вони погрожували стрибнути, якщо хтось із персоналу колонії спробує наблизитися. Інші в’язні в цей час повиходили з бараків. Кілька днів не спали, протестували. Варили чифір, аби не заснути. Врешті свого домоглися. Побори припинилися, катування також, — говорить Олександр.

Сидимо у кав’ярні біля метро «Палац Україна». Відвідувачі час від часу поглядають у наш бік. Але Саша на це не зважає. Є речі, які привертають увагу й дивують його значно більше. Скажімо, розвиток технологій. Особливо еволюція засобів пересування: моноцикли, гіроборди, гіроскутери, електросамокати. Колишньому політв’язню досі важко звикнути до такого різноманіття. Особливо дивують Сашу бородаті дядьки, які із серйозними обличчями їздять на всіх цих пристроях вулицями.

Є ще одна річ, яка цікавить його більше за людей, які крадькома поглядають на нас, — фільми.

— Дуже хочу подивитися кілька стрічок. Найбільше, певно, «Джанго звільнений». Тут яка історія. В колонії, у Копейську, було «своє» телебачення. Всілякі патріотичні відео крутили і оце все. Але час від часу працівники, відповідальні за цей внутрішній тєлік, качали фільми. Ну і показували їх. І от у колонії я встиг побачити лише кінцівку «Джанго». Тепер хочу його всього глянути, — захоплено говорить Саша.

На годиннику майже дев’ята вечора. Олександр збирається додому. Бо ж завтра у нього важливий день. Тим паче, потрібно визначатися, кого покликати з собою на вечерю до Пінчука. Спускаємося в метро. Поки їдемо — пояснюємо, де треба робити пересадку, аби доїхати до «Харківської». Саша дякує за день. За розмови. Міцно тисне руки. Двері відкриваються. Високий худорлявий хлопець у кепці зникає в людському натовпі.

***

16 травня 2014 року — 25 серпня 2015 року. Окупований Крим, Сімферополь — Російська Федерація, Ростов.

Олександр матиме очні ставки з Афанасьєвим. Геннадій триматиметься впевнено. І розповідатиме історію, написану слідчими. Що була група «терористів». Що вони хотіли залякати місцеве населення. Що Олег Сенцов у ній був головним. Звісно, Саша вкотре намагатиметься переконати силовиків, що все було інакше: без терористичної групи, без планів із терактами. Але ці слова не потраплять у жоден протокол. Ситуація зламається пізніше, під час суду, який розпочнеться 21 липня 2015-го в Ростові. А якщо точніше — під час засідання 31 липня.

Того дня Афанасьєва викликають свідчити проти Кольченка й Сенцова. І він раптом відмовиться від усіх попередніх показань. Заявить про тортури, якими з нього вибивали зізнання. Будуть іще свідки. Один з них виступатиме з тюрми. І виглядатиме дуже непереконливо. Бо називатиме Олега і Олександра на прізвище, ім’я, по батькові. При тому, що самі активісти такої інформації у момент затримання одне про одного не знали. Хоча найцікавішим у цій справі стане рятувальник із Сімферополя. Саме він розкаже, що 18 квітня 2014 року у місті було кілька пожеж. Які нічим не відрізнялися від тої, яка сталася в офісі  «Єдіной Росії», якої на території Криму тоді ще нібито не було. І ці свідчення важливі бодай тому, що, за задумом слідства, «підпал» мав залякати кримчан і, що важливо, особисто президента РФ Владіміра Путіна. Але яким чином це мало зробити розбите скло, вигоріле підвіконня і шафа — слідчі не пояснювали. Зважаючи на темпи суду, було зрозуміло, що Олег Сенцов та Олександр Кольченко отримають вироки доволі скоро. Можливо, навіть до початку осені. Вони навіть припускали, що це може статися 24 серпня — на День незалежності України. Олег та Саша навіть планували заспівати Гімн України, якщо так станеться. Суд оголосив свій вирок наступного дня — 25 серпня, але бранці Кремля все одно заспівали гімн.

Довідка:

Термін «бранці Кремля» з’явився в Україні 2014 року. Мова йде про громадян України, яких російські «правоохоронні органи» переслідують із політичних мотивів: декого за акції протесту проти окупації Криму, декого за службу у Збройних Силах України, дехто просто опинився не в той час і не в тому місці. Звинувачення, які російська влада висувала українцям упродовж п’яти років, доволі різноманітні: тут і участь у Чеченській війні, і тероризм з екстремізмом, і шпигунство, і агресивне ведення війни на Донбасі. За даними правозахисної організації «Центр громадянських свобод» та ініціативи «Євромайдан SOS», з 2014-го по 2019 рік щонайменше 107 людей стали бранцями Кремля, а загальний строк ув’язнення усіх українців сягає близько 240 років. Донедавна визволяти політв’язнів вдавалося лише невеликими групами — по 2-4 особи приблизно раз на рік. Утім, 7 вересня цього року в аеропорту «Бориспіль» сів літак, на борту якого було 35 людей: 24 військовополонені моряки і 11 інших бранців Кремля. Серед них — Олександр Кольченко.

Разом із тим, на території Росії та в окупованому Криму Російська Федерація досі утримує щонайменше 86 людей, переслідуваних за політичними мотивами. За оцінками офісу українського омбудсмана Людмили Денісової, таких людей може бути 110. Близько половини з них — кримські татари. Частину цих заручників міжнародні правозахисні організації, зокрема російський «Меморіал», визнали політичними в’язнями. Водночас Росія ігнорує заклики України та міжнародної спільноти звільнити цих людей. І всіляко заперечує те, що переслідує українських громадян із політичних мотивів.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]