Кордон війни
    Темпора 4 Серпня 2021

    Кордон війни

    Чим живе прикордоння з Південною Осетією — уривок із книжки Тетяни Козак і Анастасії Магазової

    Протягом 2016–2018 років українські журналістки Тетяна Козак і Анастасія Магазова подорожували Грузією, Вірменією, Молдовою, Азербайджаном та невизнаними квазідержавними утвореннями, що постали на території цих країн після розпаду Радянського Союзу. У репортажах і нарисах, що ввійшли до збірки «Невизнані історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджану, Грузії і Молдови», авторки розповідають про долі людей, які багато років поспіль є заручниками невизнаного статусу, а також пробують змоделювати можливе майбутнє Криму й Донбасу.

    У рамках співпраці Reporters і Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» публікуємо уривок із книжки — репортаж «Кордон війни — вісім років по тому».

    Неймовірна, нищівна спека стоїть у Грузії влітку. Мабуть, того страшного серпня 2008 року температура була такою ж. Подорож переповненим приміським автобусом у ці дні видається майже тортурами. Від Тбілісі до селищ на кордоні з Південною Осетією трохи більше ста кілометрів — це десь дві години в дорозі. За цей час в автобусі усі встигають усіх розгледіти й дещо звикнути одне до одного.

    Та навіть і через півтори години ми все ще відчуваємо сповнені подиву погляди — в очах чоловіків і жінок наче застигло питання: «Куди ці дивні дівчата пхаються?». Вони не розмовляють російською, ми не розуміємо грузинської, тому їхні неозвучені питання так і лишаються без відповіді. Нарешті люди починають виходити на своїх зупинках — навкруги маленькі села з вузькими дорогами із жорстви. Ми ж їдемо до кінцевої — селища Земо-Нікозі, останнього підконтрольного грузинському уряду населеного пункту вздовж траси Горі — Цхінвалі перед Південною Осетією.

    Сьогодні у Земо-Нікозі живуть близько восьми тисяч мешканців — це ті, хто залишився під час війни 2008 року чи повернувсь після неї. Селище розташоване фактично на лінії вогню, протягом п’ятиденного протистояння тут тривали запеклі бої, в ході яких загинуло дев’ять російських солдатів, знищено російський танк і кілька бронемашин. Більшість будинків у селищі зруйновано, а в місцевий монастир влучило 32 бомби, і той згорів дотла. Тими днями загинуло одинадцять місцевих. 

    Незважаючи на тривале затишшя, відчуття небезпеки не полишає мешканців і донині. Це пов’язано з «повзучою окупацією» — осетинський «кордон» щороку пересувається на кілька кілометрів углиб грузинської території. Нерідко трапляється, що вранці людина прокидається, а її город чи садиба вже «за кордоном». Крім того, тут розташований один із кількох пропускних пунктів на територію Південної Осетії — до центру Цхінвалі звідси всього три кілометри.

    Перше, що стається, щойно ми нарешті виходимо з автобуса, — у мене починає шалено вібрувати телефон від смс-повідомлень, яких надходить одразу кілька. Друге — до нас рушає патруль. Досвіду спілкування з місцевими правоохоронцями у нас раніше не було, тому відразу зрозуміти, хто ці люди у формі, не вдається. Найгірша думка: невже ми заїхали у Південну Осетію? Проте згодом помічаю грузинський прапор. В’їзд до Нікозі контролюють поліціянти Грузії. Вони перевірили наші паспорти, трохи здивувалися, що бачать тут українок, але після пояснень пропустили далі. Тільки вигукнули наостанок:

    — Вітання українським воїнам від грузинських побратимів!

    Згадую про свій телефон та читаю повідомлення. «Вітаємо у Росії! Бажаємо Вам приємних вражень», — пише мобільний оператор і додає номер українського консульства. М’яко кажучи, шаленію від прочитаного. Де я, а де Росія? Однак наша місцева провідниця усміхнено мовить:

    — Ну, чого дивуєшся? Ходімо щось покажу.

    Жінка проводить нас на заднє подвір’я однієї з будівель неподалік. Згодом з’ясовується, що це нова амбулаторія, відкрита лише кілька місяців тому. Натія, так звати нашу нову знайому, заводить нас просто в кущі й показує дротяний паркан одразу за ними.

    — Оце і є наш «кордон». Гляньте ще туди, — каже жінка і показує рукою вбік.

    Дахи кількох новеньких багатоповерхівок видніються за 300 метрів від того місця, де ми стоїмо. Це вже Цхінвалі. Натія пояснює: ось чому тут так добре ловить «їхній» мобільний зв’язок. А також додає, що в тих новеньких будинках живуть військові.

    — Дахи спеціально червоні зробили: мовляв, дивіться, грузини, та заздріть, — сміється наша провідниця. — Росіяни говорили нам, що ми будемо рабами осетинів, а тепер осетини самі в росіян за рабів. Росія винна. Якби не Росія, у нас з осетинами була б дружба.

    Натії Четелідзе 36 років, вона філологиня за освітою і активістка місцевої громади. Жінка переконана, що дріт, який осетини та росіяни натягнули вздовж Нікозі, захищає її.

    — Для нас це перевага. Кордон, який не можна перетнути. Вони ще й камери встановили, щодня з собаками ходять. Коли не було дроту, ще до війни, осетини зайшли до моєї сусідки в будинок. Забрали у неї гроші, золото, вдарили її. А зараз через дроти вони не можуть сюди дістатися, — розповідає Натія, чий дім опинився просто посередині лінії розмежування, між двома блокпостами.

    Краєви селища Земо-Нікозі

    До війни у неї був великий яблуневий сад, але дерева загинули після бомбардування.

    — От тільки коровам складно пояснити, що таке кордон, — сміється активістка. 

    Худоба часто перетинає його. Причому нікозці розповідають, що корів із Південної Осетії мало не в поліційний відділок відводять, щоб цілими й неушкодженими повернути власниками, а ось своїх корів вони не завжди отримують назад.

    Її подруга та засновниця місцевої громадської організації «Промінь надії» Ніно Міндіашвілі добре пам’ятає часи, коли цього паркану не було.

    — До того, як встановили цей електричний дріт, ми могли ще якось пройти лісами. Зараз зовсім ніяк, — розповідає вона.

    32-річна Ніно — одна з небагатьох молодих жінок, яка не тільки залишилася серед попелища села по війні, а й намагається якось розвивати місцеву громаду.

    — Ми поставили перед собою одну мету — своїми силами розв’язати проблеми й змінити на краще не тільки наше життя, але й життя довколишніх, — пояснює Ніно.

    Разом з іншими жінками-ентузіастками вона навчає нікозців працювати з комп’ютерними програмами, а також викладає англійську, грузинську та російську мови. У цьому вбачає важливий елемент реадаптації до мирного життя людей, що залишились у прифронтовому селищі. Крім того, вона ще й веде інформаційний онлайн-ресурс про життя у своєму та сусідніх селах. 

    Одна з майстринь ГО «Промінь надії» в офісі за роботою

    Ніно й Натія з гордістю та хвилюванням запрошують до себе в «офіс», хоча його дуже важко назвати цим словом. Це кімнатка у старенькій двоповерховій будівлі, яка раніше, очевидно, була чи то школою, чи то сільським клубом. Десь іще можна побачити у вікнах сліди від куль. Заходимо в одне з приміщень. Біля стіни за швейною машинкою струнка жінка в чорному щось строчить. Біля вікна ще один стіл та книжкові полиці — на них кілька десятків новеньких книжок грузинською в гарних палітурках, а прикрашає їх маленький прапор Європейського Союзу. Ніно каже, що її організація отримала невеликий грант та закупила ці книжки для громади. Стіни кімнати прикрашають фотографії з майстер-класів традиційної жіночої ручної роботи, а також вироби з бісеру. Прикраси можна купити — виручені кошти йдуть на нові матеріали. Відчуваємо: жінки раді похвалитися тим, що зробили. 

    Умить на столі з’являється чай, і ми сідаємо говорити про минуле й майбутнє. До війни Міндіашвілі працювала в їдальні 4-ї танкової бригади, базованої в Нікозі. На її думку, загострення в серпні 2008 року не було раптовим. Напруження наростало ще з червня — тоді почастішали воєнні провокації, під час яких гинули грузинські військові. Каже, ще 1 серпня 2008 року почали бомбити Пронську ущелину, де було розташоване грузинське військове містечко, хоча початком бойових дій офіційно вважають 8 серпня.

    — Тоді ще російське телебачення показувало грузинські будинки й говорило, що грузини бомблять осетинів, — згадує жінка. Ніно Міндіашвілі каже, що пам’ятає і першу осетинську війну 1990-х, і загострення 2004 року, хоча тоді ще була досить юною.

    — Для нас війна почалася не в серпні 2008 року. Після 90-х вона так тут і залишалася. Ми постійно відчували її. Ситуація була такою напруженою, що ця війна почалася б усе одно, за будь-якого уряду й президента. Дехто казав: краще вже чи померти, чи вижити, але нехай ця війна нарешті почнеться — втомились так жити, — говорить Ніно.

    Утім, з її слів, поміж самими людьми — грузинами й осетинами — завжди були нормальні стосунки. Багато з них були близькими друзями, і вона сама — хрещена мати осетинської дівчинки.

    — А зараз у нас такий крихкий мир. Я постійно відчуваю це на собі. Ось підіймаюся на кладовище до батькової могили. А кладовище ж наше розділене на дві частини: посередині стоїть грузинський пост, а далі вже осетини. І розумієш, що з іншого боку сидить їхній снайпер. Це як мінімум почуття дискомфорту й страху. Але я свого сина в жодному разі не роститиму з образом ворога в голові, — каже Ніно і пропонує раптом: — А давайте я вас познайомлю з однією жінкою, що все бачила на власні очі? 

    — Звісно! — хором відповідаємо та шукаємо, де можна помити чашки від чаю, яким нас пригостили.

    — Стоп. Ми самі все приберемо. Тут ніде немає води, потім у колодязі помиємо, — чуємо у відповідь. Після душевної розмови ця маленька деталь знову повертає усвідомлення, наскільки тут і досі скрутне становище.

    Після короткої серпневої війни 2008 року село відновлюється, але повільно, кажуть жінки дорогою. Власне, дорога в селі фактично одна — центральна, а далі — стежки, стежки, стежки. Мешканки кажуть, що рівень життя досі нижчий, ніж до війни. Ті, хто жив із сільського господарства й продажу товарів у Цхінвалі, не змогли змінитися. Перші п’ять років у селі не було протічної води — раніше її подавали із Цхінвалі водогоном, та за війни його розбомбили. Газифікували район лише 2015 року. Тільки нещодавно місцеві жителі домоглися для Нікозі статусу високогірного району, адже тут висота 800 метрів над рівнем моря. Сподіваються, це дасть пільги на комунальні послуги.

    Йдемо через усе село. Люди нам трапляються рідко: чи то спека, чи то їх дійсно тут зовсім мало. Десь бачимо ущент зруйновані та занедбані хати, а десь і новенькі однокімнатні будиночки, які збудувала потерпілим грузинська влада. Бачимо й сумнозвісний, згорілий через бомбардування, та вже відновлений монастир Нікозі.

    Нарешті дісталися потрібної нам хати. Минаємо іржаві ворота і потрапляємо на велике подвір’я. Посеред двору сухенька жіночка у чорному платті перебирає квасолю потрісканими пальцями. Жінка привітно усміхається, наче знає нас ціле життя, та жестом запрошує присісти поряд. Вочевидь, у молодості була вродлива. Досі має густе і довге волосся, лише зараз ховає сивину за хусткою. Це Нора Мчедлідзе. Їй 84. Російською не говорить, хоча добре її розуміє. 

    Під час п’ятиденної війни місцеві мешканці, щоб уберегтися від снарядів, тікали в Горі, а звідти — в Тбілісі. У Нікозі лишились тоді тільки літні люди — близько сорока чоловіків і жінок. Серед них була й Нора. Вона дивиться на свій бобовий врожай і каже:

    — Оце й усе, що можу зараз робити, — ростити боби продавати. Так і виживаю.

    Питаємо Нору, як так сталося, що вона залишилася під час боїв у селі. З ледь помітною усмішкою відповідає:

    — Ми уникали евакуації як могли. Потім грузинські війська не змогли втримати оборону, і вже ніхто не змушував нас виїжджати. 

     Згодом у село зайшли російські танки.

    — Коли увійшли російські війська, я плакала, — каже старенька. — Потім вони нам зробили білі пов’язки на шиї — так вони позначали мирних жителів — і сказали: «Бабусю, не хвилюйся, ми вас не будемо вбивати».

    Жінка розповідає, що вона та ще дві її сусідки, теж літні жінки, ховались у неї в підвалі. Спали на ящиках.

    — Після кожного обстрілу робили перекличку. Питаю: «Живі?». Як чую у відповідь двічі «жива», то значить, все добре, — пригадує Нора.

     Каже, вона вже 7 серпня знала, що починається війна. 

    — З осетинами ми жили дуже дружно. Мали гарні стосунки. Як так вийшло, що між нами почалася війна, — не знаю. Ми хрестили дітей одні одних, були дружбами на весіллях, ходили в гості. Моїх обох дітей хрестив саме осетин. Раніше ми постійно їздили у Цхінвалі.

    Залишки залізничної колії, яка раніше поєднувала Цхінвалі та Нікозі

    Спілкуємось із Норою через перекладача, її думки плутаються, і вона часто не закінчує речення. Проте найголовніше розповідає так, наче це було вчора. Пригадує, як боялася, що заберуть її дім, тому не виїжджала; як перевіряла синових корів, перебігаючи під кулями вулицю; як боялася їсти їжу, яку давали російські солдати. Вона та інші місцеві жителі, що лишилися тут, пам’ятають, як після припинення вогню ще кілька днів у Нікозі тривало мародерство. Грабували як чеченці й росіяни з осетинами, так і місцеві грузини. Це припинилося тільки 16 серпня.

    — Я не знаю, хто розпочав цю війну. Я була у себе в будинку, коли вона раптом прийшла. Гуркіт, вибухи й сльози разом із ними.

    Коли прощаємося з Норою, вона пригортає нас до себе й каже:

    — Бажаю ніколи не побачити війну на власні очі.

    Фотографії надані видавництвом


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00