Павел Пеньонжек: «Ми самі себе переконали, що війна, як футбольний матч, має закінчитися з рахунком 2:1»
    Дарія Мимка 6 Травня 2020

    Павел Пеньонжек: «Ми самі себе переконали, що війна, як футбольний матч, має закінчитися з рахунком 2:1»

    Павел Пеньонжек — польський журналіст, фрілансер, постійний працівник тижневика «Tygodnik Powszechny». Працював у Афганістані, Іраку, Сирії та Україні. Писав про події Революції Гідності, війну на сході України, міграційну кризу, курдів та Ісламську Державу. 

    Автор трьох репортажних книжок: «Привітання з Новоросії» (2015), «Війна, яка нас змінила» (2017), «Після халіфату. Нова війна в Сирії» (2019). Його тексти публікували видання «Gazeta Wyborcza», «Krytykа Politycznа», «Newsweek», «Politykа».


    Не воєнний репортер

    Я не називаю себе воєнним репортером. Така назва викликає романтичний образ — вітер у волоссі, пісок в очах і збройний конфлікт. Насправді це міф. Мало журналістів, які їздять на війну, називають себе воєнними репортерами.

    Мене ніколи не цікавили військова справа та збройні конфлікти. Досі не розумію людей, які у повсякденному житті ходять у камуфляжі чи захоплюються зброєю. Те, що мене цікавить у війні, — суспільні конфлікти, те, як під їхнім впливом людина змінюється.

    Коли у квітні 2014-го я їхав писати про події на Донбасі, здавалося, що це будуть лише протести, такий собі антимайдан. Проте коли до Слов’янська на відібраних в української армії БМП приїхала група Гіркіна, стало зрозуміло, що це вже дещо більше. З Донецька я відразу поїхав до Слов’янська і провів там перші два тижні після захоплення влади. Як би по-дурному це не звучало, я опинився на цій війні випадково. 

    Як я потрапив у Сирію: віза, мова та курди

    Мені тричі вдалося з’їздити до Сирії. Першого разу — на дев’ять місяців, другого — на кілька днів, третього — на неповні два тижні. Загалом не люблю коротких поїздок. Намагаюсь, аби кожна тривала не менше двох тижнів. Що довше ти перебуваєш в епіцентрі подій, то більше неочевидних деталей відкривається перед тобою.

    У Сирії свідомо був лише на території, контрольованій курдами. По-перше, це був єдиний спосіб залишитися там надовше й бути у відносно безпечному місці. Офіційна сирійська влада майже не видає віз журналістам. А заїхати на території, контрольовані курдами, з візою офіційного сирійського уряду в Дамаску теж практично неможливо. Це вдавалося лише кільком журналістам. Переважно вони були працівниками кремлівських ЗМІ. Тому не подаватись на сирійську візу для мене було навіть вигідно. Попри ризик, так робили багато журналістів. Через те, що я не мав візи, мене теоретично могли затримати урядові війська чи поліція. Тоді б я потрапив до в’язниці або мене б депортували за нелегальне перебування. Але присутність урядових військ на курдській території була мінімальною. 

    По-друге, я хотів дослідити курдський міф, який розповідає про рух за демократію та рівноправність на Близькому Сході. В 2017 році на курдських територіях було багато різних тем: ішла битва за місто Ракка, кілька місяців тривали заплановані битви з Ісламською Державою, біля кордону весь час була турецька загроза. Це все здалося мені цікавим. Крім того, відчував, що був уже страшенно втомлений українською темою. Коли у 2017-му я вилітав з України, то був щасливий і думав, що вже ніколи сюди не повернуся. Проте за два роки все-таки знову приїхав та вже не відчував того виснаження, яке було раніше. 

    Найбільшим викликом у Сирії стала мова. Тим паче, під час роботи в Україні у мовному плані почувався більш ніж комфортно. Я розмовляю російською та українською, добре розумію культурні контексти. В Україні настільки добре вдавалося влитись у середовище, що мене там сприймали як людину, з якою можна пожартувати, якій можна довіряти. В Сирії ж, навпаки, було важко. Навіть попри те, що готувався, читав книжки, будь-яке глибше розуміння теми займало багато часу. Я приїхав із настановою вивчити курдську мову на місці. І принаймні базові знання вдалось отримати.

    Усі 9 місяців першої поїздки я працював із двома перекладачами. Один із них став моїм добрим другом. Від самого початку ми знайшли спільну мову. Ані для мене, ані для нього англійська не була рідною. І це теж допомагало нам краще порозумітись. Авжеж, у перекладі втрачається багато деталей, а це найважливіше, це колорит розповіді. 

    Мені, мабуть, пощастило, бо жодного разу не натрапляв на перекладача, який свідомо фільтрував би переклад, позбуваючись, на його думку, зайвого чи недоречного. Часто ти можеш не усвідомлювати, що розмовляєш із прибічником якогось угруповання. А твій співрозмовник може уникати частини важливих деталей.

    Із часом я почав розуміти деякі словосполучення курдською, розуміти, про що йдеться в розмові. Позицію людини вдавалося визначити навіть без перекладача. Наприклад, чи людина говорить ДАІШ (скорочення від арабської назви угруповання ад-Даулят аль-Ісламійя фі ль-Ірак уа аш-Шам, тобто Ісламська Держава Іраку і Шаму, де Шам — це арабська назва Леванту, цю абревіатуру члени угруповання вважають образливою), а чи Ісламська Держава, — вже може вказувати на її симпатії.

    Сирія vs. Україна

    Війни в Сирії та Україні відрізняються всім: характером, динамікою, масштабами. Мені було цікаво їх порівняти. Це не означає, що війна в Україні менш важлива. Вона інакша. Український конфлікт стосується окремого регіону. В Сирії важко знайти місце, де не пройшла війна. Деякі сирійці змушені були переселятися навіть по 7-8 разів за останні кілька років. Попри всі розмови про гібридну війну, в Україні все ж відбувається традиційна війна ХХ століття, з окопами й танками, де обидві сторони використовують більш-менш однакову зброю. А крім короткого епізоду з MH17, в Україні не було масштабної повітряної війни. В Сирії ж ведеться асиметрична війна, де присутня американська авіація — одна з найпотужніших військових авіацій у світі. У різні періоди там були задіяні армії Росії, Туреччини, Ірану, сили Ісламської Держави, різні парамілітарні групи та збройні нерегулярні формування, які навіть не претендували на те, щоб називатись армією. 

    Конфлікт в Україні створений штучно. Він простий та одновимірний: з однієї сторони — українці, з іншої — сепаратисти, яких підтримує Росія. В Сирії війна має глибокі соціальні причини. А про те, хто з ким та чому воює, можна писати дисертації.

    Лише на початку це була боротьба між урядовими й антиурядовими силами. Потім це все переросло у 5-6 різних конфліктів, які одночасно точилися на території країни. У деякі моменти там було близько тисячі різних збройних угруповань.

    У випадку України я міг зрозуміло пояснити весь конфлікт у кількох абзацах. Коли писав про Сирію, щоразу почувався так, ніби мав складати шматки розкиданої головоломки. Там було стільки сторін, які воюють поміж собою та про які ніхто нічого не знав. Були курди, суніти, алавіти. Я мав пояснити читачеві, хто вони такі, дати контекст і одночасно ним не перенасичувати. Розумів, що кожна наступна невідома назва збройного угруповання — це мінус енна кількість читачів. Тому намагався не вводити зайвих героїв у текст, він і так був важким.

    Безпека — не лише бронежилет і аптечка

    Моє перше правило безпеки — це бути впевненим, чи я дійсно хочу їхати в місце, де триває збройний конфлікт. Нині медіа перебувають у досить жалюгідному стані. Тому ти маєш розуміти, що ніхто не подбає про твою безпеку, крім тебе самого. Мені здається, в Україні у перші роки війни багато журналістів через патріотичне піднесення змушували себе їхати на Донбас. Не завжди з цього виходило щось хороше. Іноді такі журналісти переставали займатись тематикою, в якій чудово знайшли себе, натомість починали писати посередні історії про війну, які до них уже хтось розповів. Тобі не має бути соромно через те, що ти не хочеш працювати на війні.

    Варто напрацювати для себе певні процедури, пов’язані з безпекою. Потрібно мати людину, з якою ти будеш підтримувати регулярний контакт. Хтось має знати, що ти потрапив у халепу. Звичайно, може статися так, що ти опинишся в місці, де пропаде будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Зі мною таке теж траплялося. 

    Потрібно ретельно готуватися ще до поїздки, щоб не їхати кудись наосліп. Зазвичай я починаю готуватися мінімум за місяць до подорожі. Читаю статті, книжки про країну, до якої планую їхати, шукаю теми. Якщо на місці ви вже будете добре підготовлені, ваші розмови стануть набагато цікавішими. Ви будете розуміти, про що говорять люди, вловлювати історичні контексти.

    Коли я їздив в Україну, то завжди брав із собою бронежилет, аптечку, спальні мішки й теплі речі. Взимку часто доводилося спати у бліндажах і окопах. Також беру кілька зарядних пристроїв, павербанків та подовжувач. Зазвичай ситуація виглядала так, що є лише одна розетка і три особи, які хочуть нею скористатися. При цьому в кожного ще й по п’ять приладів, які потрібно зарядити. Подовжувач допоміг мені уникнути не однієї конфліктної ситуації. Ще одна незамінна річ — це скотч. Якщо він справді якісний, то може навіть урятувати тобі життя. За допомогою клейкої стрічки можна відремонтувати взуття. А одного разу мені вдалося полагодити скотчем вікно після обстрілів. 

    Більшість ЗМІ, в яких я працював, взагалі не цікавилися, чи проходив я якийсь тренінг із роботи у зонах воєнних дій, чи взагалі знаю, як там поводитися. Редакції зазвичай не мають бронежилетів, касок та не цікавляться, де журналіст їх здобуде. Спочатку я самостійно шукав потрібні речі. Потім потрапив в Україні на тренінг із роботи у зоні війни, організований Інститутом розвитку регіональної преси та Інститутом висвітлення війни та миру. Там отримав бронежилет, шолом і аптечку, якими досі користуюсь. 

    З усіх ЗМІ, де я працював, правил безпеки дотримувалось лише одне медіа. Там працювали двоє редакторів, які мали досвід роботи в полі. Під час поїздки у Сирію вони весь час зі мною контактували, щоб знати, де я та що роблю. Тому в разі неприємностей змогли б якось реагувати. Це базові прості речі. Журналіст розуміє, що в редакції його життям та безпекою хтось переймається.

    Не вдавай, що все в порядку

    Посттравматичний стресовий розлад — це хвороба. Як і з кожним захворюванням, є особи більш схильні до певної недуги. Люди можуть емоційно проживати одні й ті самі події геть по-різному. І це не означає, що хтось гірший, а хтось кращий. Людині навіть не обов’язково бути на війні, щоб наразитися на розлади нервової системи. Дружина польського репортера Войцеха Яґельського мала досить важкі психологічні проблеми та лікувалася від ПТСР. Хоча сама вона ніколи не їздила на війну, їй вистачило самих лише хвилювань за чоловіка. 

    Я досі їжджу в зони збройних конфліктів, бо мені досить добре вдається функціонувати в неприємних умовах. Психологічно мене це не перевантажує. Я переймаюся тим, що відбувається навколо мене під час відряджень, але потім повертаюсь додому й живу попереднім життям.

    Якщо в журналіста з’являються психологічні проблеми у зв’язку з роботою, в ідеальній моделі саме редакція має нести відповідальність за свого працівника, адже вона його туди відрядила. Після того, як я повернувся з останньої поїздки у Сирію, колишня редакція запропонувала оплатити візит до психолога й запевнила, що в разі потреби оплатить мені всю терапію. На щастя, все закінчилось одним візитом. Проте у більшості випадків журналісти лишаються наодинці зі своїми проблемами. 

    Найгірше — це заперечувати, що щось пішло не так, вдавати, начебто все в порядку. Потрібно спостерігати за власним психологічним станом. Якщо я помічу в собі якісь зміни на гірше, то обов’язково піду до психолога ще. Психічне здоров’я теж потребує профілактики.

    Фінансове питання

    У Польщі немає традиції відряджати журналістів у зони конфлікту за кордон. Для мене Україна завжди була державою, для якої характерний медійний провінціалізм, тобто інформаційне фокусування лише на собі та внутрішніх проблемах країни. Останніми роками Польща, на жаль, дедалі більше наближається до української моделі. Зараз Україна стала можливістю для польських медіа працювати у зоні конфлікту, раніше це була Югославія. В обох випадках у ці країни їздили, бо це було близько та дешево. 

    Фінанси — це головний аргумент для редакцій проти відряджень на війну. Зазвичай журналістові потрібен перекладач, довірена особа безпосередньо на місці відрядження, готель і переліт. Такі подорожі, як правило, обходяться у кілька тисяч доларів. Майже 90 % своїх відряджень я фінансував самостійно. Оплачував усі витрати власним коштом у надії, що зможу заробити й повернути собі витрачені гроші. Після роботи з українською тематикою відчував, що хочу перемкнутись на якусь іншу тему та країну. Тоді обрав конфлікт у Сирії. Ця тема здавалася настільки широкою та затребуваною, що це давало певні гарантії — на цьому дійсно вдасться заробити. 

    Бути з обох боків

    Якби я міг повернути час назад, то провів би більше часу на боці сепаратистів в Україні. Сьогодні потрапити туди набагато важче. А деякі питання стосовно війни в України досі не пояснено. Мені навіть не йдеться про російських військових, для мене це менш захоплива історія. Я б хотів більше зрозуміти місцевих людей, які взяли участь у конфлікті на боці невизнаних республік. 

    Мабуть, єдиною проблемою, з якою я стикнувся через те, що бував обабіч конфлікту, була відмова у оновленні прес-карти Операції об’єднаних сил. Спочатку отримав інформацію, що СБУ відмовила в акредитації, тому що я бував на території, яку контролюють сепаратисти. Коли ж подзвонив у СБУ, сказали, що вони мені ні в чому не відмовляли. За місяць чи два я таки отримав акредитацію. З боку сепаратистів, звичайно, була більша недовіра до поляків. Тут немає нічого дивного. Якщо подивитись, як польські медіа писали про події в Україні, то важко очікувати, що у «республіках» стрибатимуть від радості, бо до них приїхали журналісти з Польщі. 

    Якщо в Україні на боці сепаратистів польський паспорт створював проблеми, то в Сирії навпаки. Там узагалі ніхто не знає, що таке Польща. Я обожнюю працювати в таких умовах, бо від твого походження немає ані мінусів, ані плюсів. За весь час у Сирії зустрів близько десяти осіб, у яких Польща асоціювалася бодай із чимось. Зазвичай усі думали, що це частина або Німеччини, або Росії.

    Усі люди мають якісь політичні погляди та симпатії. Треба бути свідомим своїх обмежень. Ніхто не може на 100 % відмовитися від власних політичних уподобань.

    Так чи інакше, журналіст розповідає історію крізь призму власного бачення. Проте що більше журналістові вдається відкласти вбік свою думку стосовно подій, про які він пише, то кращий виходить текст. Якщо за кожним разом транслюватимеш у текстах свою точку зору, всі вони будуть однаковими. 

    Я пам’ятаю дилеми в українській журналістиці, що з’явилися на початку війни. Пригадую, як Настя Станко на одній лекції сказала, що українським журналістам, які розповідають про події на сході України, треба писати «українська армія» замість «наша». За що її почали активно критикувати. Коли ти пишеш «наша армія», твоя позиція стає максимально зрозумілою для «своїх». Втім, одночасно ти втрачаєш можливість подивитись на ситуацію очима людей з іншого боку конфлікту. Якщо журналіст і має стати на чийсь бік, то це мали б бути звичайні невинні люди. Вони теж не ідеальні та роблять помилки, але вони є жертвами в цій ситуації.

    Якби в Польщі стався конфлікт, думаю, дискусії серед журналістів були б у рази більшими. Польські журналісти переважно люблять демонструвати свою позицію у внутрішніх чи зовнішніх міжнародних конфліктах. Ситуація в Україні показала, що багато польських журналістів, буваючи на війні навіть не у власній країні, повністю збожеволіли. Інформація багатьох польських журналістів дуже часто не відрізнялася стилем та мовою від риторики прес-центру АТО. Військові створюють образ поганого ворога для того, щоб якось раціоналізувати війну. Однак чому так робили польські журналісти, я не розумію. В мене теж пішло досить багато часу, аби вирватися з дуже проукраїнської атмосфери у Польщі, яка мала вплив на мої тексти. Якби довелося знову писати про цей конфлікт в Україні від початку, робив би це набагато виваженіше.

    З терористами не дискутують

    У книжках і про Україну, і про Сирію я не вживаю слова «тероризм» та пишу про те, що терористичний дискурс є руйнівним. Терорист — це хтось, із ким зазвичай не ведуть дискусій. А якщо ти з кимось не говориш, яким чином ти можеш його зрозуміти?

    Я намагаюсь уникати всіх слів, які закриватимуть перспективу розуміння учасників конфлікту, навіть якщо я з ними не погоджуюся. Я можу зрозуміти, чому військові вдаються до таких означень, але не розумію, з яких причин це роблять журналісти. З одного боку, Ісламська Держава вчиняла злочини й теракти. З іншого боку, місцеві люди чомусь їх підтримували. Журналіст повинен відповісти на питання «чому». 

    Мені не подобається, коли в Україні сепаратистів називають терористами. Це призвело до того, що ніхто серйозно не намагався зрозуміти, чому деякі мешканці Донецької та Луганської областей взяли до рук зброю та націлили її в бік України. Усіх просто визнали російськими найманцями. Якщо ми не називатимемо їх терористами, це не означає, що ми почнемо їх виправдовувати. Я вважаю, що зрозуміти людей по інший бік — одне з найцікавіших завдань для журналіста. А знайти відповідь на це питання — в інтересах України. 

    Мені здається, що в Україні дуже виражене взаємне суспільне несприйняття. Усі готові дуже легко одне одного обкидати брудом. Навіть під простим репортажем про життя людей на лінії фронту зазвичай з’являється багато коментарів зі звинуваченнями на кшталт «ви самі цього хотіли», «ви ж ходили на референдум», «навіщо ви нам взагалі потрібні». Не знаю, як повернути ситуацію в суспільстві до норми, але можна почати з емпатії в мові.

    Я не бачу в Україні стратегії повернення окупованих територій. Ведеться багато розмов про зраду й амністію, проте мало хто уявляє, що буде після завершення конфлікту. Думаю, журналісти відіграють у цьому процесі досить вагому роль. Важливо дати людям із Донецької та Луганської областей розуміння, що вони не вороги. Зараз українським журналістам вже не вдасться так легко поїхати на окуповані території. Проте досі можна знайти людей на території, підконтрольній Україні, які підтримують Росію чи сепаратистів. У розмовах із ними не варто доводити чиюсь правоту, а намагатися просто зрозуміти, чому та як вони опинились у такій ситуації. 

    Ще одна тема, яка абсолютно випала з українського інформаційного простору, — це проукраїнські мешканці на територіях, контрольованих сепаратистами. Дегуманізуючим чинником було те, що всіх мешканців ОРДЛО представили як тих, які підтримують сепаратизм, страшних орків, які хочуть референдуму та в Росію. А це неправда. Є багато способів показати цих людей з інших перспектив. Журналіст не вирішить такого суспільного конфлікту. До того ж це не його робота. Проте журналіст зможе принаймні наблизити перспективу примирення.

    Україна Росія 2:1

    Війна завжди безглузда. Це завжди людська трагедія. Є ті, хто її розв’язує, й ті, хто від неї страждає. Тому війна — завжди розповідь про поганих політиків, людей зі зброєю й тих, хто залишається без зброї та захисту. 

    Війна не має однозначного початку. Я пам’ятаю, як у 2014-му мене неодноразово питали: «Ну що, це вже війна?» Прийшов такий час, коли стало зрозуміло, що на сході України війна, але коли саме це сталося, я спочатку сам не помітив. Так само, як і початку, немає однозначного кінця війни. І також немає однозначних переможців і переможених. Ми самі себе переконали, що війна, як футбольний матч, має закінчитися з рахунком 2:1. Це шахрайство. 

    Україна є чудовим прикладом неоднозначності війни. Можемо говорити, що Росія виграла. Однак із локальних акторів програли всі. Кожен переконує у власній правоті, яка часто в реальності не має підґрунтя. Думаю, що мине ще кілька років — і люди взагалі почнуть забувати, чому почалась ця війна. І я не критикую за це українське суспільство — так просто відбувається. Ще у 2017-му я зустрів на фронті українського солдата, який нічого не чув про збитий МН17. Наприкінці моєї другої книжки про Україну я робив прогноз розвитку подій. Цю частину я писав із певним острахом, але в результаті все так і відбувається. Думаю, якщо конфлікт в Україні дійде до якогось символічного кінця, обидві сторони оголосять перемогу. Тільки місцеві люди цього успіху взагалі не відчують. Сам факт війни — це вже поразка. І це має ще більше спонукати шукати відповіді на питання, як повернутися до мирного життя, передусім —  як знов жити разом.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00