Почути
    Ольга Омельянчук 9 Листопада 2020

    Почути

    Чому ветерани вкорочують собі віку і як цьому запобігти

    Він спалахнув за секунду. Натягнутий струною, стояв на майдані Незалежності поблизу фонтана-пам’ятника засновникам Києва. Аж раптом кількома різкими рухами облив себе бензином і підпалив. Урятувати намагались випадкові перехожі — повалили на землю, викликали швидку. Але вогонь узяв своє: 90 % опіків тіла, чотири доби дорогою до смерті — і зрештою прощання на Майдані в День захисника України. Майже на тому самому місці.

    49-річний ветеран АТО Микола Микитенко здійснив самоспалення 11 жовтня 2020 року на знак протесту проти розведення військ на Донбасі та, за його словами, «політики повзучої капітуляції». Відчайдушний вчинок чоловіка залишився криком серед пустелі: на початок листопада жоден із представників влади так і не відреагував на трагедію. 

    Психологи зазначають, що ветерани, порівнюючи з іншими верствами населення, більше схильні до самогубства та радикального волевиявлення. Разом з тим, учасники бойових дій — такі самі люди, як ми. Пройшовши зіткнення на передовій, вони вкорочують собі віку зокрема й через нездатність дати раду цивільним проблемам — конфліктам у родині, залежностям, нестачі грошей чи браку розуміння в колі друзів. 

    У продовженні спільного проєкту з Програмою ООН із відновлення та розбудови миру розповідаємо, чому потрібно говорити про проблему самогубств серед українських військових, як діяти близьким ветеранів, коли ті перебувають у стані глибокої депресії, і чому самотність убиває людей, яких не забрали бойові дії. 

    «Ковпак провини й сорому»

    42-річний ветеран Олег Панько служив у 51-й окремій механізованій бригаді. Повернувшись із Донбасу, старший лейтенант став головою села Тулуків на Франківщині. Був одружений, виховував трьох дітей. Тихий і суворий, чоловік небагато говорив про власну участь у бойових діях, уникав публічності. Та зрештою все ж опинився на шпальтах місцевих газет. 

    Ветеран вчинив самогубство 5 травня 2020 року. Його товариш, лікар-психіатр Анатолій Тришньовський, запевняє: «жодних сумнівів — Панька забрала війна». 

    — У багатьох на війні та після війни, — пише Тришньовський у фейсбуці, —  спостерігаємо психічні злами, важкі психологічні проблеми. Таке пережити вкрай важко звичайній, мирній людині, яку повісткою вирвали з теплого ліжка, від дітей, від дружини та кинули у вир божевілля і вбивств. А хто це розумів? Чи була у нас психологічна і психіатрична допомога воїнам у війську чи після демобілізації? Ні!

    Попри старання Міністерства у справах ветеранів, Мінсоцполітики та інших відомств і органів влади, на сьомому році збройного конфлікту психологічна реабілітація ветеранів і справді великою мірою залишається справою благодійників та волонтерів. 

    Олександр Алієв пішов добровольцем на передову ще у 2014-му. В бою поблизу села Металіст на Луганщині чоловік отримав поранення і потрапив до рук збройних угруповань. Після звільнення з полону зміг повернутися до нормального життя і тепер працює з ветеранами, які потребують психологічної підтримки і мають суїцидальні думки. 

    Алієв працює на цілодобовій лінії запобігання самогубствам Lifeline Ukraine, що була створена і працює за підтримки міжнародних донорів. 

    — За зміну, яка триває шість годин, — каже Алієв, — можу прийняти до тридцяти дзвінків. Головна мета лінії — запобігати самогубствам серед українських ветеранів та членів їхніх родин. Утім, телефонують нам не тільки у кризових станах — іноді людині потрібна ситуативна підтримка.

    За словами колишнього військового, специфіка психологічної підтримки ветеранів найперше полягає в тому, що людям із досвідом бойових дій простіше відкритися таким самим, як і вони самі. Аби краще встановлювати контакт і відчувати ветерана до глибини душі, половина консультантів Lifeline Ukraine — ветерани й ветеранки, а інша половина — цивільні, яким не байдужа тема Донбасу. 

    — Часто по той бік дроту, — розповідає Алієв, — я чую щось на кшталт: «Я воював… Тобі не зрозуміти…». Кажу у відповідь: «Чому це мені не зрозуміти? Я теж воював». Далі людина питає, де саме я служив, у яких боях був. Коли ж чує мою власну історію — також починає відкриватися. 

    Висвітлення теми самогубств серед багатьох психологів досі залишається темою табу. Є думка, що, висвітлюючи проблему суїцидів, ти ніби показуєш, що йти з життя самотужки — «нормально». Алієв не погоджується з цим і констатує: робота із запобігання самогубствам, як і будь-яка інша психологічна підтримка, має власну специфіку — тут заважають велика табуйованість і так званий «ковпак провини й сорому», коли людина відчуває, що з нею відбувається щось зле, але боїться зізнатися у цьому навіть близьким.

    — Тому людям, які мають думки про суїцид, — підкреслює Алієв, — простіше приймати допомогу від тих, хто не може їх ідентифікувати. Зателефонувати спеціалістові — найкоротший шлях до підтримки. Якщо психолога потрібно шукати, домовлятися про зустріч, то з лінією — просто набираєш номер телефону. Всі дзвінки на Lifeline Ukraine є анонімними. Це дає відчуття контролю над ситуацією й відчуття безпеки, коли без жодної ідентифікації можна говорити про геть усе, що турбує. 

    «Що люди скажуть»

    — Самогубців не можна відспівувати, тому всім казали, що його застрелили на передовій. Мовляв, свої ж убили під час сварки, триває розслідування. Після прощання було гірко й гидко водночас: місто невелике, майже всі довкола знають правду, але мовчать, бо «що люди скажуть і як мамі тепер до церкви ходити», — після чарки міцного каже мені Олексій. 

    Трохи старший від мене за віком офіцер однієї з механізованих бригад ЗСУ сидить навпроти у невеличкому пабі в Івано-Франківську. Його товариш, чиє ім’я не називаємо з етичних міркувань, застрелився приблизно рік тому. До того працював у сусідньому обласному центрі лікарем, разом із дружиною виховував двох дітей і загалом виглядав задоволеним власним життям. Вирішив підписати контракт, бо почув від друзів, що у війську бракує медиків. Проте на  передовій пробув недовго — лише кілька місяців. 

    — Частина наших спільних знайомих, — ділиться Олексій, — вважає, що його забрала війна. Мовляв, психіка не витримала — от і застрелився. Та я не поділяю цієї думки. Наш друг був класною людиною, але ще до війська мав проблеми з наркотиками. Його забрала залежність: був під кайфом, а тут іще міни над головою літають — «поплавило», не впорався, ухвалив імпульсивне і вкрай неправильне рішення.

    Психологи кажуть, ветеранів та військовослужбовців часто забирає не сама травма, а невміння долати проблеми, які мають інші звичайні люди. Чи не більшість дзвінків, які цілодобово приймає Lifeline Ukraine, — спроби просто виговоритися. На гарячу лінію запобігання суїцидам із коротким номером 7333 ветерани телефонують не тільки у кризових ситуаціях, але і щоб розповісти про залежності, борги, непорозуміння вдома й боротьбу з самими собою. 

    — Іноді, — каже Олександр Алієв, — люди можуть годинами розповідати, наприклад, про свій поганий настрій через погоду або про зраду другої половинки. Звертаються з дуже різними проблемами. І не лише ті, хто дотичний до війни. Ми, звісно, не відмовляємо у консультації. Але якщо випадок геть не наш, після розмови скеровуємо до інших спеціалістів — наприклад, даємо контакти представників Мінветеранів у регіонах. 

    Межа психіки

    Прибиральницю Лідію в нашій редакції по-модному називали клінінг-менеджеркою. Довгов’яза і суха, як тарань, вона приносила нам домашню консервацію, підказувала, у якій з кабінок м’який туалетний папір, і важко зітхала, знаючи, що більшість ньюзруму йтиме додому затемна. Не можу сказати, що ми дружили, але в тій жінці була заворожлива щирість — світла і сильна, така, про яку більшість із нас може тільки мріяти. 

    Пам’ятаю, якось у редакцію прийшла «податкова перевірка»: чоловіки у балаклавах буквально захопили офіс, перевертаючи все догори дриґом і годин із десять не випускаючи нікого назовні. Лідія теж опинилася серед ситуативних бранців. Коли обшук завершився, вона сказала: «Сподіваюся, нас після цього не закриють. Власних дітей у мене нема, але я дуже стараюся допомагати небожам». 

    Між племінниками Лідії була різниця у кілька років. Обидвом натоді було близько 30-ти років, обидва мобілізувалися у третю хвилю навесні 2015-го. Жінка сильно переймалася їхньою безпекою і, як могла, намагалася облаштувати їм комфорт. Іще до відправлення на передову ми змогли знайти для них тоді дефіцитні індивідуальні аптечки і доброї якості форму. 

    А трохи згодом, уже влітку, Лідія попросила доставити хлопцям у район Донецького аеропорту (ДАПу) важезну картату торбу з «усім важливим». Я носилася з нею буквально під мінометним обстрілом і так довіряла, що навіть не заглянула всередину. 

    — Відкривай пакунок, — сказав тоді суворий військовий із геть сивою головою. — Всі сидять у підвалі, бо обстріл. А ти, дурне таке, лазиш тут. Давай, кажу, відкривай. Передам усе, коли знатиму, що там не бомба. 

    Виявилося, що з Києва під ДАП я привезла спортивні штани, помідори, ковбасу і ще якісь харчі. Лідія не розуміла, що ці речі — не найпотрібніші на передовій. Натомість я не усвідомлювала: ці прояви турботи насправді є проявом відчаю, що більше нічим допомогти не можеш.

    Племінники Лідії, такі самі худі й високі, як вона, мали б демобілізуватись у 2016-му. Тоді ми вже не працювали разом, проте я завжди чекала на дзвінок, і аж підстрибнула від радощів, коли на телефоні засвітилося її ім’я.

    — Доброго дня, Олю. То Ліда… В мене горе… 

    Крізь сльози, нерозбірливо і швидко, жінка прокричала, що один із її небожів загинув на Донбасі. «А там якась мутна історія, я розбита, дуже переживаю».  

    Придушуючи гнів і розпач, набираю всіх, кого знаю з їхнього підрозділу. І перший військовий, хто відповів, стримано відрізає: «Не загинув, а помер. Він застрелився, чуєш? Зас-тре-лив-ся. Не витримав пацан, таке буває. Тільки не засуджуй його, добре? У кожної психіки — своя межа. Його, на жаль, виявилась отакою».

    За словами тренерки-супервізорки Центру психосоціальної реабілітації Києво-Могилянської академії Віри Чернобровкіної, розпізнати тих, хто перебуває у кризовому стані й ось-ось перейде ту-таки межу, можна за наявністю так званого «плану». 

    — Коли на запитання з приводу думок про самогубство, — пояснює психотерапевтка, — людина починає розповідати, як саме хоче піти з життя, — це вузький коридор, кризовий стан. І він потребує негайної роботи зі спеціалістом. Якщо людина говорить про «план» терапевтові, ми запитуємо, чи не проти вона відкритися рідним. Люди у суїцидальній кризі дуже самотні. Про свій біль вони вже майже не говорять, натомість замикаються в собі. 

    За словами Чернобровкіної, з трьох сотень опитаних ветеранів, членів їхніх родин, переселенців та інших категорій людей, дотичних до подій на сході, у думках про самогубство зізналися лише десятеро. Через те, що, на щастя, не встигли перейти у кризовий стан, респонденти досить відверто говорили про власні переживання. Відтак першим кроком до збереження життя армійців, схильних до суїциду, є просте від близьких: «Привіт! Ти як? Я хочу допомогти». 

    Пустка душі

    Втім, попри чуйність оточення, буває, любов і емпатія не рятують. Часом бойовії дії обпікають навіть тих, хто воював на волонтерському, а не на справжньому фронті. 

    33-річний Юрій Мосін був родом із Донецька. До столиці він потрапив під час Революції Гідності, тут і залишився. Входив до медичної служби Майдану, з початком бойових дій  їздив на передову як волонтер. 

    У фейсбуці Юрія знали під промовистим ніком «Патріот України». Він легко заводив знайомства і був охочим до розмов, проте майже ні з ким не ділився власним минулим. 

    — Юра повісився у будинку нашої спільної подруги 26 вересня 2016 року. Коли з ним прощалися на Майдані, люди, наче змовившись, казали: «Братан, як же так?! Ти стільки разів міг загинути на фронті, доправляючи допомогу, а взяв і вкоротив собі віку». Годі було уявити, що він так вчинить. Ніхто й не здогадувався про його глибоку депресію, — розповідає подруга волонтера Марія Назарова. 

    Білява, усміхнена, з хриплуватим голосом та бісиками в очах, дівчина познайомилася з Юрієм під час Революції Гідності. Разом були у медслужбі Майдану, пліч-о-пліч надаючи допомогу активістам. Юрію тоді було близько 30 років, натомість Марія щойно вступила до університету. 

    — 20 лютого 2014 року стало для мене білою плямою. Не пам’ятаю, де саме я була, що робила. Але пам’ятаю, як увечері того дня Юра просто забрав мене й поклав, змучену й забігану, спати. Він був моїм відчуттям безпеки — старший, сильніший, завжди готовий допомогти. Чотири роки потому, переглядаючи відео, де він переносить поранених на Інститутській активістів, я все ще не можу повірити, що Юри більше немає. 

    Юрія Мосіна поховали на цвинтарі поблизу аеропорту «Київ» на невеликій алеї, де спочивають загиблі на Донбасі військові. Прощатися з чоловіком приїжджали родичі з Донецька. Кажуть, хотіли навіть забрати труну додому, але побоялися, що бойовики глумитимуться над тілом: на Юрієвих грудях було вибито величезний тризуб, а за любов до України на непідконтрольній території хлопця вважали зрадником. 

    На сьогодні друзі померлого волонтера так і не зійшлися у єдиній думці про причини його самогубства. Одні кажуть, чоловік повісився, бо не міг опанувати посттравматичного стресового розладу і раз по раз переживав побачене на передовій. Інші впевнені, що Юрій був розбитим, бо столиця не надто охоче прийняла переселенця — через донецьку прописку волонтерові не раз відмовляли у роботі та оренді житла.

    — Тепер нам усім залишилася пустка душі. Яким би вольовим і сильним ти не був, самогубство близької людини для живих завжди лишатиметься травмою, після якої вже геть інакше реагуєш на повідомлення на кшталт: «Щось мені сумно. Хочу поговорити». Особливо якщо їх пишуть ветерани чи інші пов’язані з війною люди. 

    ***

    На майдані Незалежності під холодним осіннім дощем десятки людей скупчилися довкола труни, вкритої синьо-жовтим стягом. Найближче стоїть дівчина з глибокими світлими очима. У лютому 2018 року молодша лейтенантка Юлія Микитенко втратила в боях на Донбасі свого чоловіка Іллю Сербина. Він хотів, щоб його прах розвіяли на скелях поблизу першого місця служби, щоб на прощанні не було штучних квітів, щоб ніхто не був одягнений у чорне. Дружина виконала останню волю чоловіка, а нині проводжає в останню путь свого батька Миколу Микитенка, який спалив себе у центрі Києва кілька днів тому.

    Ця трагедія, як і сотні подібних, свідчить передусім про глухоту суспільства і брак уваги. Запобігти самогубствам назавжди, на жаль, неможливо. Втім, кожен із нас може спробувати почути ветеранів, відчути їхній біль. Адже життя насправді рятують прості речі — співчуття, підтримка і, врешті-решт, людяність.

    Лінія запобігання самогубствам Lifeline Ukraine працює цілодобово. Набирайте 7333 з мобільного або звертайтеся по допомогу онлайн


    Цим текстом ми продовжуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

    Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

    Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00