Рабиня моєї родини
    The Atlantic 17 Вересня 2020

    Рабиня моєї родини

    Алекс Тізон — The Atlantic

    «Її звали Юдошія Томас Пулідо. Ми називали її Лола. Невисока, з кавово-коричневою шкірою та мигдальними очима, які я досі бачу, як вони дивляться на мене — мій перший спогад. Лолі було 18, коли мій дід подарував її моїй мамі, а коли наша родина перебралася до Сполучених Штатів, ми взяли її з собою. Життя Лоли можна охопити хіба що словом “рабство”. Її дні починалися ще перед тим, як усі прокидались, і закінчувалися, коли всі вже лягли. Вона тричі на день готувала, прибирала оселю, прислужувала батькам, а також доглядала за мною та чотирма моїми братами й сестрами. Батьки ніколи не платили їй і постійно сварили. У кайданах її не тримали, хоча цілком могли би. Безліч ночей, ідучи до вбиральні, я помічав, як вона спить у кутку, припавши до купи прання і затиснувши пальцями одежину, яку вона якраз складала.

    Для наших американських сусідів ми були зразковими іммігрантами — родиною з рекламного плакату. Вони нам так казали. Батько мав диплом із права, мама вчилася на лікаря, а ми з братами й сестрами отримували добрі оцінки і завжди казали “будь ласка” та “дякую”. Ми ніколи не говорили про Лолу. Наша таємниця сягала серця того, ким ми були і ким — принаймні ми, малі, — хотіли бути. Її прах — у чорній пластиковій коробці розміром із тостер і завважки півтора кілограма — я поклав у полотняну торбу, упакувавши у валізу на рейс через Тихий океан до Маніли. Звідти я їхатиму автівкою до віддаленого села. А як приїду, віддам усе, що залишилося від жінки, яка 56 років прожила рабинею в моєму батьківському домі».

    Читайте контраверсійну сповідь про сімейну версію злочину проти людства у репортажі пулітцерівського лавреата Алекса Тізона мовою оригіналу за посиланням.

    Ілюстрація: з архіву Алекса Тізона / The Atlantic

    Текст The Atlantic

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00