Сходження починається вночі
    Соня Максимів 10 Лютого 2021

    Сходження починається вночі

    Як восьмеро українок долали природу в бажанні зійти на найвищі вулкани Еквадору

    Бери вершину — матимеш середину. Так говорив Сковорода, маючи на увазі недосяжні, навіть ефемерні, цілі. Так говорять люди, інколи віддаючи перевагу вершинам у прямих, радше тектонічних, сенсах. 

    Київ — Стамбул — Панама — Кіто. Так пролягав маршрут першої української жіночої гірської експедиції до Еквадору — вісім українок поставили собі за ціль піднятися на найвищі вершини цієї південноамериканської країни. 

    Вулкан Каямбе розташований точнісінько на екваторі і є найвищою та найхолоднішою його точкою. Котопаксі — другий за висотою вулкан в Еквадорі та найвищий активний у світі. Чімборасо — сплячий вулкан, що водночас є найвищою вершиною Еквадору (6267 м) і найвищою точкою на поверхні планети відносно центру Землі. Здолати їх і було у планах експедиції. Хоч українські пластунки заперечують таке формулювання: «Ми не підкорюємо гори. Тільки себе і свої амбіції». 

    Звідки гори ростуть?

    Дівчата — бунтарки. І не лише тому, що в житті їм кортить постійних змін, а й тому, що пластовий курінь, який їх об’єднує, саме так і названий. Він спеціалізується на популяризації екстремальних та альтернативних видів спорту: мандрівництва, альпінізму, скелелазіння, лижного спорту та сноубордингу. Щороку дівчата організовують спеціалізовані табори та вишколи для дорослих і дітей.

    Ідея підкорити Анди виникла в Оксани Літинської — жінки, яка вже піднялася на сім найвищих вершин на кожному континенті. Лише у грудні 2019-го вона зійшла на найвищу точку останнього континенту Антарктиди — пік Вінсон (4892 м), а на початку 2020-го вже зініціювала першу українську жіночу експедицію. 

    — Ми зустрілися на пластовому лижному виїзді друзів і друзів друзів у Словаччині, — розповідає наймолодша учасниця експедиції, 22-річна Роксоляна Сидорська. — Це мали бути просто вихідні у горах. Але там якраз була Оксана, яка розповіла нам, що давно стежить за «Бунтарками» й любить наш вайб. Так вихідні в горах перетворились на план сходження на Аконкагуа — найвищу точку Південної Америки. Спершу ця ідея видавалась недосяжною, але по приїзді додому ми почали маленькими кроками планувати подорож. 

    — Моя мрія, — каже Оксана, — плекати впевненість у тих, кому з дитинства могли казати: «Ти не зможеш, то не твоє». Гори дають мені самій це почуття впевненості — там я почуваюся маленькою, але сильною частинкою цього світу. Своєю експедицією ми хотіли надихнути інших — показати, що великі цілі досяжні.

    Тренування й підготовка

    Але у планів завжди є свої плани — вершину Аконкагуа довелося замінити на вулкани Еквадору через пандемію і закриття кордонів Аргентини. 

    Лише тренування завжди відбувалися за планом.

    — Без належної підготовки нам би нічого не вдалося, — розповідають дівчата. — Ми склали графік тренувань, розписали навантаження та вправи, що, коли і як ми повинні робити, аби підготувати тіло. Значна частина тренувань полягала в бігові на низькому пульсі (нижче аеробної межі) близько 1-2,5 годин декілька разів на тиждень. Аеробна межа — це рівень серцебиття, за якого кров найефективніше насичується киснем. У різних людей вона може різнитись — орієнтовно від 140-150 уд/хв. Це пульс, вищий від того, який ми маємо у стані спокою чи ходьби, але нижчий, ніж усі звикли бігати. Грубо кажучи, потрібно навчитися бігти так, щоб могти розмовляти чи дихати носом, а в кінці пробіжки практичо не відчути втоми й задишки. На висоті ви майже весь час будете рухатись із таким пульсом, тому важливо привчити організм до того, що це — норма. 

    З часом додали загальну силову підготовку та ходіння з набором висоти з наплічником вагою близько 20 кілограмів.

    — На висоті кожен рух стає в рази складнішим. Умовно, наплічник вагою сім кілограмів на рівні 4000 метрів може відчуватись на всі 14. Крім того, якщо людина звикла жити на висоті 300 метрів над рівнем моря, як ми, будь-які вищі показники будуть для неї так чи інакше незвичні, а гірська хвороба може розпочатись уже з 2500 метрів, — розповідає Галина Стрипа, яка відповідала за тренування команди. 

    Підготовка тривала дев’ять місяців. Щоб перевірити себе, перед стартом експедиції до Еквадору дівчата злітали в Туреччину — 27 серпня 2020 року команда піднялась на Арарат (5137 метрів). Для частини з них це п’ятигодинне сходження стало особистим висотним рекордом.

    Наступна зупинка: Еквадор

    Зупинка в Колумбії на дозаправку, чергова пересадка в Панамі — і після двох діб дороги дівчата нарешті дістались Кіто. Аеропорти вже сприймають як другий дім. Потроху приходить усвідомлення, що тут — інший кінець планети, а часові пояси безбожно різняться з домом. 

    У зоні зустрічі пасажирів на пластунок чекав перший еквадорський друг — чоловік на ім’я Пато, що розмахував табличкою з яскравим написом «1 UA WOMEN EXPED». 

    З першого дня в Еквадорі дівчата дійшли кількох важливих висновків:

    ✏ Еквадор багатий нафтою, креветками, легкою деревиною, тунцем і півтораметровими трояндами.

    ✏ Індіанська символіка схожа на гуцульську, тому вишиванки, які вони взяли у подарунок для інструкторів, мали на них вельми органічний вигляд.

    ✏ Гори пускають до себе тільки добрих людей, де вони щоразу стають дедалі кращими версіями себе ж.

    ***

    За два дні після прильоту українські альпіністки рушили на вершину Руку Пічінча — це був акліматизаційний вихід, з 3800 метрів на 4696.

    — Вершина здіймається скелями над Кіто, нам ця місцина чимось нагадувала Мармароси в українських Карпатах, — пригадує Марічка Задорожна, — Сказати, що то було складно, — нічого не сказати. Через перенесення рейсів ми втратили дні, тому наша акліматизація відбувалась агресивніше, ніж планували. 

    За планом трек на вершину мав зайняти 3-4 години — спершу ґрунтова доріжка, потім скелі й сипуха, і після вершини вниз до фунікулера. Стартували ми добре, але скоро у мене почалася боротьба з висотою: мені здавалося, що бракує кисню, паморочилась голова, заплющувались очі. Але ми таки дійшли, — усміхається Аня Олексин. 

    У планах на наступний день — здолати ще одну акліматизаційну вершину, Фуя-Фуя (4275 метрів).

    ***

    У місцевій федерації альпінізму дівчата пройшли експрес-альпшколу: вчились ходити в кішках, користуватись льодорубами, витягувати одна одну і себе саму з тріщин у льодовику, бухтувати мотузку й ходити у зв’язках. Чотири дні українки тренувались на льодовику, а ночували в базовому таборі, щоб організм поступово звикав до висоти. Навчились також робити снігові якорі та станції, іншими словами — створювати точки опори у снігу. А ще в дівчат випала нагода спробувати смажені банани з цибулею — кажуть, це смачно. 

    Наступна ціль — вулкан Каямбе заввишки 5790 метрів. От тільки сходження виявилось не настільки успішним, як сподівались.

    — Каямбе видався непривітним до нас, — розповідає Юля Стрипа. — Ми вже трохи пройшли , але раптом весь метал, що був на нас, почав дзвеніти. Блискавки мигали в небі. Це завжди небезпечно, але коли на кожній з нас купа металічного спорядження, — тим паче. Погода не на жарт погіршилась. Далі рухатись було вкрай небезпечно, тому ми вирішили не підніматися на саму вершину.

    Висновок дня — цілі в горах потрібно ставити в такій пріоритетності:

    1. Повернутися живими. Природа має свої плани, а погодні умови в горах — це єдине, з чим боротись неможливо у жоден спосіб. І якщо існує бодай найменший ризик, варто відступити. 

    2. Повернутись друзями. Екстремальні умови загострюють емоції. Тому в горах краще переступити через власні амбіції заради амбіцій спільних.

    3. Зійти на вершину. Для цього потрібно буде зібрати всю фізичну й моральну волю в кулак і таки дійти до мети. 

    ***

    Далі у планах — найвищий у світі активний вулкан Котопаксі заввишки майже шість тисяч метрів над рівнем моря. Сходження тривало 12 з половиною годин. 

    Дівчата прокинулись під вечір, перекусили булками з варенням. Юля Зі, ще одна менторка дівчат, прочитала натхненну оду Котопаксі, й дівчата рушили у сніг. Штурм гір завжди починається вночі, бо так набагато безпечніше — сніг не тане під сонцем, а тому не такий слизький. І навіть так на кожному кроці чатував лід, шлях лежав то над тріщинами, то всередині них. Маршрут був важким: один крок уверх — два вниз.

    — На висоті 5400 метрів ми вирішили розділитись на швидшу й повільнішу групи, щоб частина команди мала шанс дістатись до вершини. Темп у нас був досить повільний через погоду, — розповідає Ляна Сидорська.

    — Двом дівчатам через гірську хворобу довелося спускатись. Через дев’ять годин виснажливого треку ми дивилися на кратер і не могли усвідомити, що це таки трапилось — ми на вершині. 

    Safety First

    — О 18-й ми поснули, — згадує Таня Пацай вже про наступне сходження, — але почав тріщати такий грім: звук, наче щось упало в кухонному наметі. Галя вийшла з намету, а повернувшись сказала: вона щойно відчула електричне поле над головою — іскри блимали просто перед очима. Нас нову накрив електричний шторм. 

    Перед виходом на вулкан Чімборасо небо прояснилось — гори освітлював повний місяць. Перед штурмом випало багато свіжого пухкого снігу, який є дуже нестабільним. Ось тобі здається, що попереду вершина, але насправді це просто ще один перегин, тому варто просто дивитись на висотомір і рухатись за ним. Оксана йшла першою і прокладала стежку, ретельно вибиваючи в снігу кожен крок. До початку штурму була домовленість: якщо комусь стає погано, всі повертаються назад. Бо маршрут занадто небезпечний, щоб одна менторка залишилася з двома зв’язками. Так і сталося: на півдорозі експедиції довелося розвертатись — не через самопочуття, але через нестримний вітер.

    Спускаючись із Чімборасо, дівчата мучилися відчуттям незавершеності. Вже 30 грудня мала закінчитись програма, але в автобусі в Кіто у кожної в голові крутилися питання «Що ж далі? Невже все?».

    Так просто вирішили не здаватися. 

    — План такий, — сказала раптом Юля Зі: — Робимо другу спробу! Розділяємося на три групи: Оксана, Марічка, Галя і я підемо на Чімборасо, Юля Стрипа і Аня — на Каямбе, Ляна і Таня — на Пічінчу, на яку ми не потрапили через затримку рейсу.

    Ніхто не протестував. Для першої української жіночої експедиції важливо було зійти на вершини — байдуже, чи усім вісьмом одночасно, чи меншими групками нарізно. 

    Але й тут успіх дівчат не спіткав — усі три вершини знов не піддалися.

    — Десь на 5050 ми побачили, що група, яка була попереду, повертає назад, — згадує Аня Олексин, учасниця сходження на Каямбе. — Дівчина з тої групи розповіла, що вище по коліна провалюєшся в сніг. А ще — що небезпечніше — далі чути звук лавин. Коли я сказала їй, що це наша друга спроба і останній день в Еквадорі, єдине, що вона могла відповісти, це: «I’m so sorry, girls». Ми зробили лавинний тест (спеціальним приладом перевірили стійкість снігового покриву). Верхній шар снігу був склеєний у суцільний пласт, а нижній — сипучий, як цукор. Це означало єдине: мусимо вертатися. Нас так вчили — «safety first». 

    Поки розчаровані українки верталися назад, їхній гід Алехо розповів свою історію — він піднявся на Каямбе аж на 21-й раз. 

    — That’s why it’s called mountaineering, not summiteering*, — сказав він.

    — Альпінізм — це не вершина, а шлях до неї, — підтверджують дівчата, повернувшись в Україну. 

    Ці восьмеро сміливиць стали першими українськими жінками, які самоорганізувалася в окрему групу, що вийшла у настільки високі гори. Нехай навіть поки що не все із запланованого вдалося. 

    — Дякуємо горам, що впустили. І що відпустили, теж спасибі.


    * З англійської — «Ось чому в англійській мові є слово “похід у гори” (mountaineering), а не “похід на вершину” (summiteering)»

    Коли вбивають гори

    Чому пошук загублених туристів стає справою волонтерів


    [Репортаж стоврено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00