Сіль сходу
    Світлана Ославська 27 Листопада 2020

    Сіль сходу

    Менеджерка туризму, геолог і письменниця дістають із-під землі туристичну привабливість Донбасу та Слобожанщини

    З Яною Синицею ми познайомилися цього літа. Тоді вона врятувала ціле село від безжального вердикту: забите, глухе, вимирає. Село зветься Крива Лука і лежить між крейдових пагорбів, біля Сіверського Дінця. Це Донецька область, і Яна намагається розвивати тут зелений туризм.


    Про село я дізналася, коли планувала піший маршрут із наметом уздовж Дінця. Сайт «Туристична Лиманщина» пропонував сплави на катамаранах, фототури лісовими озерами і мапу з кількома варіантами вело- і піших маршрутів. І рекламував кемпінг «Під горою» з усім, що треба мандрівникам. 

    На сайті все оберталося навколо села Крива Лука. Я чула про нього вперше, а Вікіпедія була небагатослівна: триста мешканців, бойові дії 2014-го та музей села. Втім, ризикнувши, ми з напарницею вийшли з сільського автобуса в серпневу спеку й пісок, щоб одразу переконатися: Крива Лука є саме тим, чого боялися. Глухим селом.

    Тиша, ґрати у вікнах і покинуті хати, церква в будинку з біленими стінами та обрізаними балонами від газу в ролі дзвонів — уся ця туристична Лиманщина виглядала фейком. Зв’язку не було, як і людей на вулицях. У повітрі висіла тиша, ніби жителі ховали звуки за парканами.

    Ми постукали в ту браму, яка виглядала культурніше, і врешті знайшли кемпінг, де познайомилися з власником — фотографом Леонідом Довгим. Він живе у Кривій Луці після виїзду з Донецька. Кемпінг розташувався за його городом, і займаються вони ним разом із Яною. Вона з’явилася ввечері — енергійна, попри спеку і втому, з телефоном у руці та купою справ у голові. Ми говорили про те, як вона пробує розвивати туризм у регіоні. Яна заробляє організацією екскурсій і турів у вільній частині Донеччини. В туристичному бізнесі вона вже 20 років.

    Яна говорила, що розвивати тут місцевий туризм — це «намагатися з нічого зробити щось». У Кривій Луці гарна природа, але ж крейдяні пагорби — не Карпати. Потрібне щось особливе. Тому вони з однодумцями й придумали цей кемпінг, цей сайт, запрошують людей дивитися на зорі з вершини пагорба та у фототури озерами. 

    У сільському будинку культури, куди Яна привела нас наступного дня, є геологічна колекція. Яна розповідала про мінерали, а я не могла повірити, що вже пів години слухаю про каміння. Проте було цікаво, а на прощання нам подарували по пакету сушеного місцевого чебрецю.

    Запах чебрецю має особливість — із ним будь-яке місце на землі стає радіснішим, навіть село Крива Лука.

    Кохолонг та інші

    Під час тої літньої зустрічі я стала свідком дивної церемонії: місцева жителька передавала Яні кілька старих сільничок. Сільнички з червоною смужкою із золотим обідком, у формі пташок, кришталеві і прості білі були потрібні для наступного туристичного проєкту. Він називається «Шлях, позначений сіллю» і розширюється за межі Лиманського району на вільні території Донецької та Луганської областей.

    Вихідна точка Шляху — місто Соледар із соляною шахтою і санаторієм. Це один із найпопулярніших туристичних об’єктів Донецької області. Якщо ви бачили лампи зі шматка солі — вони звідти. І саме з цих соляних родовищ, скоріш за все, сіль у вас на кухні. Тому Бахмут, колишній Артемівськ — іще одна точка сольового маршруту. Крім цього: Слов’янськ і села в околицях, зокрема, й Крива Лука. Хоч у Кривій Луці й не було солепромислів, зате вже є колекція різних екземплярів солі та колекція сільничок. 

    Головний «соляний» об’єкт у Луганській області — місто Лисичанськ. Із Соледаром вони пов’язані не уявою: з околиць Соледару — місцина зветься Новий Карфаген — до Лисичанського содового заводу йшов солепровід довжиною 38 кілометрів.

    І наша наступна зустріч із Яною Синицею — в листопаді, у Лисичанську.

    — Вугілля — це затерта тема. Під час Євро-2012 були символи Донецька — троянди і вугілля. Та й не використаєш його в кулінарії, не проведеш фестиваль із вугіллям. А сіль — тема багатогранна, — пояснює Яна свій вибір копалини, навколо якої будувати туристичну інфраструктуру — символічну та фізичну.

    Пояснювати доводиться короткими фразами, бо ми пробираємося схилом Лисячої Балки. Обережно, щоб не начіпляти реп’яхів на пальта і не послизнутися. Лисяча Балка — це яр над Сіверським Дінцем у Лисичанську. У цьому місці одним із перших на Донбасі знайшли вугілля. І тому попереду, за кущами глоду, геолог Михайло Кулішов пробує знайти й показати місце, де виходять на поверхню його поклади.

    Упродовж осені Яна й Міша виїжджають у різні «соляні міста», аби зрозуміти, що в них можна показувати туристам, куди повести обідати, хто з місцевих може стати гідом. Цього року громадська організація «Крила», яку співзаснувала Яна, отримала грант на суму 440 тисяч гривень від Програми ООН із відновлення та розбудови миру на розробку сайту і брендинг, навчання місцевих гідів. Як каже Яна, «з грошима і усмішкою працювати легше, ніж тільки з усмішкою».

    — Мені потрібен доступ до тіла, а Міші — доступ до каменів, — жартує вона в лисичанському Музеї штейгерської школи. Це училище, де навчалися майстри гірничої справи. Але жарт віддзеркалює реальність, бо Михайло тут — головний по краєзнавцях та копалинах, а Яна — по контактах із людьми та зведенні всього у цілісну картину.

    Геолог-любитель і краєзнавець, Михайло заробляє на життя в IT. На футболці — лого його сайту про копальні Донбасу donmining.com, але з вигляду не скажеш, що перед тобою — енциклопедія геології і що під час переїздів з квартири на квартиру (Михайло з Горлівки, тепер живе з родиною в Бахмуті) найтяжчий вантаж — книжки і камені.

    В музеї штейгерської школи холодно й похмуро («Світла в нас немає і навряд чи ввімкнуть», — стоїчно сказав директор), а на скляних полицях лежить каміння. Правда, каміння — тільки для мене. Для тих, хто знає, це:

    — Кіновар, які шикарні зразки! Сіль — так собі… Кохолонг цікавий, але не місцевий. А ось цей гниє, піритова хвороба — краще забрати, щоб не заразив сусідні мінерали.

    Михайло коментує експозицію музею, підсумовуючи:

    — Я звідси не піду. Зразки у вас — просто вражають!

    — Міша, а давай окремо зробимо експозицію по солі? — Яна на ходу пропонує ідею за ідеєю, водночас записуючи номер директора музею, з’ясовує, чи можна тут проводити екскурсії.

    Я в цей час роздивляюся силіманіт із блакитними прожилками, астрофіліт — із золотистими і амазоніт.

    — Амазоніт не з Амазонії, з Уралу, мабуть, — розчаровує Міша. — А це не папороть, це нейроптерис, — зауважує помилковий підпис, коли виходимо з музею. Ще одну туристичну локацію перевірили.

    Лазурит у Донецьку

    «Вчись приймати людей у себе. Як навчишся — ціни тобі не буде», — ці слова старшого колеги Яна згадує, коли розповідає про свій шлях у професії. Це означало — не покладатися на міжнародний туризм.

    Навчатися на факультет туризму в Донецьку вона прийшла, як і багато хто, з романтичними очікуваннями: «Хочу мандрувати!». А ціле дитинство готувалася до спортивної кар’єри. До 12 років була кандидаткою в майстри спорту з настільного тенісу, об’їздила ледь не всі столиці республік Союзу. З кожної пам’ятала спортивні зали та центральні площі.

    Через карабаський конфлікт її родина виїхала з Азербайджану і оселилася біля Донецька. Тут не було змоги займатися спортом, тому, закінчивши школу, Яна пішла на туризм. Починала працювати у цій сфері на межі 1990-х і 2000-х. Тоді клієнти були специфічні: половина купувала квиток в один кінець. Це лише називалося туризм, а насправді люди їхали за кордон на заробітки.

    У 2004 році вона відкрила власну агенцію «Лазурит-тур», а після народження дитини й перерви в роботі, коли втратила базу контактів для міжнародних подорожей, почала працювати в місцевому туризмі.

    Донецьк ніколи не був надто туристичним містом, але все ж таки місто-мільйонник, і попит був, особливо на мандрівки вихідного дня. Євро-2012 дало сильний імпульс турбізнесу.

    Яна постійно вигадувала особливі пропозиції, бо «не може людина весь час їздити в Соледар, Святогірськ і на Art-winery». Саме під час тих екскурсій Донецьком познайомилася з геологом, настільки захопленим темою, що агенція зробила разом із ним цикл екскурсій «Геологічне минуле Донбасу». Віктор Мікушев розповів Яні, що навколо Донецька в радіусі 100 км можна знайти майже всі копалини, що існують у світі. Вугілля, руда, кварц, крейда…

    Тому, коли вона думала, навколо якого елемента будувати історію про регіон, розуміла: це точно мала бути копалина.

    — Не етнографія, не культура. Немає в нас жодного фестивалю, на який можна запрошувати людей з усієї України. Природа — гарна, але нічого настільки унікального, щоби приїхала людина зі Львова чи Дніпра.

    Шахтарські бонсаї

    Кожна людина, кожен навіть випадковий зустрічний може виявитися скарбницею знань про містечко, село чи землю під ногами — здається, цим принципом керується Яна. Тому, коли наш лисичанський провідник Микола Ломако (колишній головний архітектор Лисичанська, а нині працівник краєзнавчого музею — сам ціла скарбниця) мимохідь згадує про одного цікавого знайомого, Яна не вагається: їдемо до нього.

    — Тільки він любить поговорити про чорні діри, — Микола готує нас до зустрічі з Володимиром Стругалевичем, колишнім шахтарем, а тепер філософом-художником. Він філософ і митець не в сучасному практичному сенсі, а в якомусь античному. Його життя — це його світогляд і арт-висловлювання, і скоро ми самі у цьому пересвідчимось.

    На пасажирському сидінні Яниного старенького авто Ломако скеровує убік від широкого проспекту. Тут Лисичанськ схожий не на 100-тисячне місто, а на робітниче селище, з цегляними хатинами, парканами з шиферу і обов’язковими абрикосами. 

    Яке подвір’я належить Стругалевичу, видно одразу. Машина спиняється біля криваво-червоної фіртки, а на паркані такою ж червоною фарбою виведена ціла поема. Чи точніше — окремі поезії, вони разом складають химерну цілість. У деяких видно чисте бажання креслити римовані слова:

    ПРОРЖАВЕЛО КОРАБЕЛЬНОЕ ДНИЩЕ УКРАДЕНО ПОСЛЕДНЕЕ ГОЛЕНИЩЕ.

    В інших — екзистенційна глибина:

    ЖИЗНЬ ОДНА У КАЖДОГО СВОЯ ТАЙНА НАМ НЕ НУЖНА ВОЙНА.

    У третіх — соціальна критика та політична сатира:

    СПАСИБО ППП ЗА ХХХ.

    У НЕГО ЛЕКСУС У НАС УКСУС.

    Читання перериває поява хазяїна — харизматичнішого за все написане. Сивобородий Стругалевич зустрічає привітною усмішкою — але обережно, вона може бути й насмішкою.

    — Ми шукаємо особливих людей, — Яна до нього.

    — Питання. Два на два п’ять, кажуть, можна доказать? — Володимир до всіх.

    — Давай краще про чорні діри, — Микола до нього.

    На що хазяїн запрошує оглянути подвір’я — царство бонсаїв. Вони ростуть у помаранчевих касках, у битих чайничках і навіть у дитячих іграшках. Окрім дерев, тут десятки саморобних скульптур і картин, природою витесані з дерева серп і молот, а ще мінерали — Міша розглядає піщану кулю. 

    Володимир з’являється в одному зі своїх костюмів. Карнавал, до опису якого непросто підшукати вдале слово. Заклеєні кольоровими ґудзиками капелюхи. Зашитий ними ж бушлат. Минає 10 хвилин — і господар уже дефілює в іншому вбранні. На старій футболці зеленими і червоними шнурівочками нашиті вірші.

    Стругалевич виглядає людиною тверезого розуму та хмільної фантазії.

    — Раніше, в давні часи НПЗ був. А тепер пивзавод колупається, — коментує він соціально-економічний стан Лисичанська, де НПЗ — нафтопереробний завод, викуплений росіянами й зупинений. — А ось коса, Тимошенко мені подарувала, вона чарівна — доторкнешся… — він ніби стомлюється від серйозності й повертається у карнавальну роль.

    Дарує Яні на прощання скульптуру з солі, а Міші — керамічну фігурку. І пакет сушених абрикосів. Яна обіцяє зварити з них узвар на краєзнавчу конференцію в Кривій Луці (тема — сіль), а нам треба рухатися далі — в сусідній Сєверодонецьк. Тут заплановані відвідини щойно відкритого археологічного музею, солоного джерела, нещодавно виявленого. І кількох рестораторів, із якими Яна хоче налагоджувати партнерство.

    Війна і вугілля — в минулому 

    Потенційним партнерам Яна каже так:

    — Крива Лука розташована в красивому місці. Я там опинилася недавно і, щоб не скучно, ось цим займаюся… Промислова та геологічна спадщина регіону цікава, і наше з Мішою завдання — захопливо це представити. 

    У цій короткій презентації вона уникає говорити про те, як «опинилася» в Кривій Луці. Як уникає і слів «переселенці», «війна». Яна стомлена увагою медій, які будують історії навколо її нинішньої діяльності за шаблоном «переселенка — не опустила руки — і ось чого досягла». Та й коли запитую про довоєнний Донецьк, вона серйозно замислюється, а зрештою каже, що це ніби позаминуле життя. Тому достатньо сказати, що в липні 2014-го вона з родиною «зібрали речі й поїхали на дачу», до Кривої Луки.

    Тому, хто знайде сайт «Туристична Лиманщина», заїде до Кривої Луки на кілька днів, побачить кемпінг та сплавиться по Дінцю, може здатися, що справи йдуть чудово. Зсередини, каже Яна, все виглядає не так перспективно. Школи, наприклад, у селі немає, дітей возить до Лимана — 18 км.

    Життя в Донецьку вона порівнює з перебуванням у центрі Всесвіту: легко спілкуватися з різними людьми, поїхати куди завгодно. В Кривій Луці без машини тяжко. Зате село стало місцем, де могла сховатися від світу, наче равлик у хатинці, коли не хотілося нікого бачити. Тоді Крива Лука Яну «в буквальному сенсі врятувала».

    Але й у Кривій Луці не уникнеш спогаду про війну. В центрі села стоїть пам’ятна плита з чотирма прізвищами жителів, які загинули тут у червні й липні 2014-го «під час бойових дій при проведенні АТО» — викарбувано на пам’ятнику. Завершуючи розмову про війну та виїзд із Донецька, Яна каже так:

    — Не хочеться використовувати цю жалісливу, а для когось — популярну тему. В нас інші козирі. Ми зробимо гарний туристичний продукт і будемо його продавати.

    Солонець, він же солерос

    Козирі такі: «Шлях, позначений сіллю» проявляє незнану красу нетуристичного регіону і навіть робить йому ім’я. Тут і зараз це ім’я має солоний присмак, але ця модель могла би бути корисною для інших українських сіл і містечок, не надто цікавих, на перший погляд, але варто тільки копнути глибше… І для депресивних постіндустріальних регіонів теж — про таку роль туризму вже багато сказано.

    Проте, це в перспективі, а сьогодні реальним козирем є його об’єднавча роль. Іронічно можна сказати, що «Шлях, позначений сіллю» об’єднує бізнес навіть там, де він нібито відсутній («Бізнесу в нас немає», — сказав лисичанин Микола Ломако). Наприклад, підприємець Андрій Тараман із села Олександро-Калинове на Донеччині вже багато років займається зеленим туризмом, а під впливом соляного проєкту зробив агрегат для солеваріння і пробує відтворити процес варіння солі. 

    Соляний шлях об’єднує і різні сфери життя. Яна співпрацює з краєзнавцями, хоч туристам часто досить міфів-легенд. Але праця краєзнавців, на її думку, безцінна:

    — Вони унікальні речі знаходять, але це все існує окремо: туристичні пропозиції, культурні події, краєзнавчі конференції. Я намагаюсь поєднати. Якщо знаходиться людина, в якої горять очі, — ми допомагаємо…

    Здається, Яна й сама до кінця не розуміє, як це об’єднання має відбуватися, але інтуїтивно відчуває, що людям це потрібно і що вона може це зробити. Місцеві краєзнавці й сировари, виробники сувенірів та люди з турфірм, гіди — «вони ніби на це й чекали»:

    — Чекали, щоби хтось узяв і цей «потяг» штовхнув, аби всі могли долучитися й рухатися вперед.

    І вже не знаю, чи це козир, чи просто випадок, але ця робота об’єднує і різні частини України. Разом із Яною та Михайлом над туристичними продуктами працює Оксана Дрогомирецька, журналістка і письменниця з Івано-Франківська. Пані Оксана — так до цієї старшої за неї жінки звертається Яна — на моє питання про об’єднання обурилася: «До 2014 року мене з Донецьком нічого й не роз’єднувало!».

    Пані Оксана і Яна познайомилися через фотографа Леоніда Довгого — того, на чиєму городі стоїть кемпінг. Її робота — поєднувати точність дослідників-краєзнавців і бажання казки, з яким приїздять туристи. Наприклад, замість лаконічного «Астротур» вона запропонувала назву «Погомоніти під зорями на Щуровій горі». Каже, спрацювало — люди стали масово записуватись, аж Яна мусила поставити обмеження, бо гора не могла би помістити всіх.

    Пані Оксана виконує роль потенційного туриста: «це мені цікаво», «це нецікаво». Це важливо для роботи, в якій, за словами Яни, багато що робиться інтуїтивно. Нещодавно вона дізналася про концепцію європейських культурних маршрутів (першим таким сертифікованим маршрутом став Шлях Святого Якова) і зрозуміла, що саме це вони й роблять у «Шляху, позначеному сіллю»: спільним змістом поєднують різні місцевості.

    — «Шлях позначений сіллю», на відміну від Шляху Святого Якова, не треба проходити повністю. Це просто загальна концепція, на яку ми нанизуємо різні пропозиції. Але так само, як Шлях Святого Якова, наш міг би бути регіональним туристичним продуктом.

    Можливо, скоро всі в Україні знатимуть назви Крива Лука і Лисяча Балка, а фото із солонцем, який росте на солоних ґрунтах і по-марсіанськи червоніє восени, стане такою ж частиною ритуалу українських туристів, як і фото з квітучими сакурами в Ужгороді. 


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00