Сніг на голову

    Сніг на голову

    Як інклюзивний ресторан у Харкові змінює ставлення суспільства до людей з ментальною інвалідністю

    У дворі старої триповерхівки у центрі Харкова збираються мешканці. Взимку на першому поверсі житлового будинку з’явився «Сніг на голову» — ресторан, де працюють люди з ментальною інвалідністю. І ось тепер власники закладу покликали сусідів, щоб обговорити ідею відкриття літнього майданчика. На жаль, до конструктивної розмови так і не дійде: частина мешканців в один голос заявить, начебто боїться випускати дітей на подвір’я, «бо у вас працюють ці дивні люди» і «невідомо, що там у них у голові, — ще накинуться на когось».

    Попри наявність усіх дозволів та пекуче відчуття несправедливості, засновники ресторану, харків’яни Тетяна Каменєва та Михайло Чорноморець, одразу ж вирішать не відкривати літнього майданчика. Проте не відмовляться від спільної мрії — побудувати суспільство, де кожна людина з ментальною інвалідністю матиме гідне місце.

    «Нетерпіння серця»

    — Заходьте! Певно, втомлені з дороги? Кави? Води? Обідати будете? — співвласниця «Снігу на голову» запрошує всередину закладу. Тут близько десятка столів на різну кількість місць, модерні картини на стінах, дизайнерські світильники і, як личить хорошим ресторанам, кухня за напівпрозорим склом, аби кожен відвідувач міг стежити за приготуванням їжі.

    Раніше 23-річна Тетяна займалася комунікаціями та піаром. У дитинстві разом із молодшою сестрою любила дивитися найпрестижнішу премію у сфері реклами та творчої індустрії — «Каннських левів»: особливо частину, де показували найкрутіші соціальні ролики з усього світу. Каже, прагнення займатися зв’язками з громадськістю і водночас соціально важливими проєктами пішло саме звідти. Відчути проблеми людей з інвалідністю Тетяні допомогло «Нетерпіння серця» — роман австрійського письменника Стефана Цвейга, де малодушне співчуття головного героя, а насправді — приховане за ним бажання захистити власний спокій від страждань ближнього, спонукає до самогубства частково паралізовану героїню.

    З майбутнім партнером, старшим на десять років айтівцем Михайлом, дівчину познайомили друзі. До того засновники ресторану кілька років тільки й чули від спільних знайомих: «Вам треба об’єднатися! Ви ж маєте схожі ідеї та обоє хочете працевлаштовувати людей з інвалідністю».

    — Я, — розповідає Тетяна, смакуючи міцну каву, — була вражена, що у Харкові хтось іще мріє про соціально відповідальний ресторанний бізнес і має схоже бачення його розвитку — не просто соціалізувати таких людей, а й навчати суспільство приймати їх так само, як і решту.

    Ставлення Михайла до людей з інвалідністю сформувала мама. У його віці «між дитиною та підлітком» вони разом відпочивали в Євпаторії. Там іще з радянських часів лишалися пансіонати, де лікували дітей із вродженими хворобами — наприклад, із ДЦП.

    Побачивши у парку велику кількість однолітків на візках і з милицями, Михайло випалив: «Ого! Чому їх так багато? Тут же і звичайні люди відпочивають»! Мама відповіла: «Ти помиляєшся. Ми всі тут однакові, вони — такі самі, як ми».

    Спочатку натхненні партнери розраховували відкрити ресторан ледь не за кілька місяців. Проте вчасно зрозуміли, що бізнес має бути чітко спланованим: від бухгалтерії та фінансового плану до дизайну та прорахунку репутаційних ризиків. Тож до питання підійшли максимально серйозно: найняли команду стратегів і провели великий хакатон (похідне від англійських hack та marathon, цей колись суто айтівський термін нині означає гуртове генерування нових ідей), куди запросили знайомих фахівців із різних сфер. На хакатоні народилась і назва майбутнього закладу — адже ментальна інвалідність, як правило, неочікувана: народжується дитина, розвивається наче як усі, аж раптом батьки чують: «У вашого малюка аутизм». А ще Тетяна і Михайло найняли одну з найдорожчих українських команд, яка робить айдентику — сукупність упізнаваних візуальних складових бізнесу, як-то логотип і шрифт. 

    Партнери швидко зрозуміли, що послуги високого рівня мають високу ціну: самі не впораються, потрібно залучати інших. Нині ресторатори «Снігу на голову» мають кількох інвесторів-однодумців, вийшли в операційний нуль і навчилися виживати на карантині — зокрема запустили доставку та самовивіз. 

    — Ідея ресторану з високою кухнею, де замість фаст-фуду подають стейки з м’яса страуса, прийшла до нас не одразу. На початку ми були геть несміливі: роздумували, наприклад, про невелику кав’ярню, де можна було б або просто розігрівати круасани, або, щонайбільше, випікати синабони — французькі булочки з корицею, — розповідає Михайло і згадує, як від ідеї до реалізації минуло півтора року.

    Батьки на балконі

    Учасників проєкту Тетяна і Михайло шукали через соцмережі і за допомогою сарафанного радіо. Врешті долучилися десятеро харків’ян у віці від 18 до 44 років. Усі вони мають ментальну інвалідність — переважно синдром Дауна чи розлад аутичного спектра. І ця робота для кожного з них — шанс. Адже серед тисяч дорослих українців, що мають ментальні розлади, бути активним і повноцінним членом суспільства, а тим паче мати постійну й оплачувану роботу, вдається десяткам, якщо не одиницям.

    Проблема працевлаштування людей з ментальною інвалідністю в Україні набагато глибша, ніж здається на перший погляд. Як каже Ольга Березовська, керівниця столичного корекційного центру для дітей із особливими потребами «Наші діти», наразі в нас критично мало людей із вродженими хворобами, які, досягнувши повноліття, були б готові до роботи. Це наслідок системного підходу, який діяв до 1986 року і згідно з яким усім дітям з ментальною інвалідністю, незалежно від наявності супутніх захворювань, ставили діагноз «шизофренія», щойно їм виповнювалося 18. Та й самі батьки не були готові до соціалізації власних дітей — адже бачили, як їх відштовхує суспільство, і хотіли вберегти.

    Нове бачення у вихованні та інклюзивності з’явилося відносно нещодавно, відтак є шанси, що діти, яким наразі ще немає 18-ти, вже за 5-10 років зможуть працювати та власним прикладом змінювати загальносуспільне сприйняття. 

    Засновники «Снігу на голову» взялися працювати з цим уже. Аби розвіяти міф про неспроможність учасників проєкту до соціалізації та працевлаштування, зрозуміти, які процеси учасники зможуть виконувати на кухні, а також вирішити, якою, власне, буде сама кухня — рестораном, кафе чи простою кав’ярнею, — засновники «Снігу на голову» вирішили власним коштом вчити майбутню команду. Підготовка тривала щонайменше пів року та проходила на базі харківської кулінарної академії Al.Cuisine. Ментором та викладачем проєкту став учасник відомого кулінарного ТБ-шоу «МастерШеф» Олександр Білодід, який тепер є шеф-кухарем закладу. Навчання мало кілька етапів і, фактично, було підготовкою до двох великих званих вечер, які відбулися на Сумському ринку в Харкові та квитки на які першого разу за 450, а другого — за 600 гривень могли придбати всі охочі.

    Десятеро учасників, залежно від набутих раніше навичок, поділилися за зонами відповідальності: нарізали салати, працювали з тістом, допомагали з десертами. Всі вони, окрім найстаршої, 44-річної, жінки, яка колись працювала на пошті, ніколи в житті не мали роботи. Отож, навіть їхні батьки сприймали це навчання радше за розвагу й нагоду краще пізнати власних дітей. Майже ніхто не думав, що проєкт дасть постійну зайнятість. 

    До кожної з вечер команда готувалася по 4-8 годин на тиждень приблизно півтора місяця. Урешті щойно навчені кухарі перевершили всі сподівання — під керівництвом досвідчених колег вони готували не бургери, а страви високої кухні: пасту у винно-вершковому соусі з мідіями й томатами чи фуа-гру в чорному шоколаді з фундуком. Натомість батьки мусили долати самих себе, пробуючи дозволяти своїм дорослим дітям бути самостійними. 

    — Родичам команди, — пригадує Тетяна, — було вкрай важко зрозуміти, чому ми просимо їх не приходити в ролі підтримки. Більшість також не розуміли важливості багатогодинної підготовки. У день вечері, яка тривала з 21 години до 23-ї, команда приходила на локацію вже опівдні. Батьки казали: «У день прем’єри репетиції не проводять». А я відповідала: «Тепер це не репетиція, а їхня робота».

    Спостерігати, як рідні справляються з колись складними для себе задачами на кухні, батьки учасників проєкту гуртувалися на балконі — другому поверсі Сумського ринку. Звідти діти їх не бачили, зате самі вони роздивлялися в біноклі, як насправді має працювати соціалізація: без втручання та постійного контролю близьких, з новими викликами й нетиповими завданнями, з похвалою та оцінкою від геть чужих людей. 

    Коли навчання закінчилося, близьким поставили вимоги: дозволяти дітям самим приїздити до закладу або ж проводжати їх максимально непомітно, а ще усвідомлювати, що це — справжня робота, з обов’язками та відповідальністю за їхнє виконання.

    — У нас, — каже Михайло, паралельно «скидаючи» численні дзвінки на мобільному, — погодинна оплата. Так влаштовано всю сферу громадського харчування. На місяць може вийти до кількох тисяч гривень — гроші невеликі, але чесно зароблені. На кухні наші співробітники з ментальною інвалідністю допомагають старшим кухарям: до прикладу, катають тісто для спагеті чи нарізають овочі для салату.

    В цілому команда закладу складається з двох десятків людей. Більшість із тих, хто вже має ресторанний досвід, не приховують: вони прийшли у «Сніг на голову» зокрема й для того, щоб долучитися до соціально важливої справи.

    Лія

    «Мамочко, вам буде дуже важко. Ох як важко», — сувора завідувачка одного з відділень Харківського перинатального центру зітхає та закочує очі. Кілька хвилин тому вона показала 34-річній Олені її новонароджену донечку Лію, а породілля глянула на немовля і скрикнула.

    Про те, що друга дитина може народитися з вадами здоров’я, Олена дізналася на останніх місяцях вагітності. На плановому УЗД в далекому 98-му лікарка підозріло довго ковзала по її животі спеціальним прибором, підкликала до себе студентів, примружувалася, просила «звернути увагу на вкорочені кінцівки». Чого саме варто побоюватися, жінці тоді ніхто не пояснив. Дитяча стоматологиня сама перебирала в голові можливі діагнози, а тоді відганяла жахливі думки.

    — Остаточно, — розповідає Олена майже 22 роки потому, — все стало ясно одразу після пологів. Персонал так гірко зітхав, а ми з чоловіком були такі налякані, що написали відмову. Як повернулася додому — не могла собі місця знайти. Ридала у подушку, боролася сама із собою й думала: «Кому в нашій державі буде потрібна Лія? Хто, як не ми»? Врешті зібралася, як-то кажуть, прийняла ситуацію й вирішила зупинити процес відмови. Поки доньку хрестили у тісній ординаторській, побігла вирішувати питання з документами. Лія народилася 14 листопада, а до Нового року ми вже забрали її додому. Навіть не знаю, як змогла би жити без неї. Певно, ніяк. Не пробачила б собі, якби не отямилася.

    Серед «панельок» на Салтівці, найбільшому за кількістю жителів спальному районі України, Лія виглядає як промінь сонця після дощу. У світлих штанях і картузику, з картатим рюкзаком, у модних темних окулярах — вона розхитується на гойдалці, усміхається та махає знайомим рукою.

    — Маааааа! — протягує голосно, поки ми розмовляємо на лавочці поруч.

    — Що, доню?

    — Мене сфот-ка-ли!

    — Класно! Ти — молодець!

    — Таааак!

    Олена не жаліється на життя. Не вважає свою родину особливою. І, на щастя, не має історій поганого ставлення до доньки. У спеціальному дитячому садочку та школі, у транспорті, в закладах харчування, на морі та ось тепер просто на вулиці — за її словами, Лію жодного разу не ображали.

    — Не так давно, — розповідає Олена, — Лія загубилася, коли сама поверталася додому. Декілька годин її шукав старший на сім років брат Георгій. Знайшов у центрі міста і на емоціях почав сварити: «Де була? Куди ходила? Хто ж так робить»?! Я під’їхала, дивлюся — люди обступили Гошу, забрали від нього Лію. Одна дівчина відвела доньку вбік, почала заспокоювати: «Не плач! Тебе ніхто не образить! Ми допоможемо! Зараз викличемо поліцію». Кажу: я мама, розберуся з обома! Натомість люди не одразу розійшлися — розпитували, просили показати документи. Це дуже добре. Насправді у нас багато небайдужих, багато добрих людей.

    Поки інші батьки дітей з інвалідністю заглиблювались у медицину, Олена, навпаки, прагнула забути те, що колись нав’язували в університеті. Ще в радянські часи її запевняли, що дитина із синдромом Дауна не зможе вчитися, ніколи не буде самостійною та комунікабельною. І от тепер її Лія з легкістю знайомиться з новими людьми, має повну середню освіту та навіть пробувала вчитися у коледжі, але наразі йде звідти за власним бажанням (гадала, доглядатиме за рослинами, а там — сама теорія). Із січня 21-річна дівчина працює помічницею кухаря у ресторані «Сніг на голову».

    — Чесно кажучи, — зізнається Олена, — я зараз точно і не знаю, чим саме займається донька. Вона допомагає на кухні, але деталей ми не розпитуємо — власники закладу просять давати дітям можливість бути самостійними. Так само було і під час навчання: біжу дивитися, як Лія готуватиме, а Таня, така маленька й тендітна, зупиняє мене і твердо каже: «Ні, вибачте. Далі Лія сама. Приходьте уже ввечері».

    Раніше Олена відводила доньку спочатку на навчання, а потім на роботу ледь не за руку. Згодом усвідомила, що Лія здатна вивчити незвичний маршрут і самотужки їздити в ресторан у центрі міста. Декілька разів жінка слідкувала за донькою: ховалася за деревами, перебігала на інший бік вулиці, а потім зіштовхувалася з нею в метро. Проте весь час вдавала, нібито зустрічі випадкові. «Вона доросла, вона самостійна, вона молодець», — повторювала собі, мов мантру.

    Шлях із дому до роботи займає у Лії приблизно 40 хвилин. У ресторан вона їде двома видами транспорту — тролейбусом та метро. Дівчина знає назви потрібних зупинок, має пільгу на проїзд і, якщо не змінюватиме маршруту, навіть пішки точно знайде дорогу додому. Відтоді як Лія почала самотужки пересуватися містом, мама переживає, щоб донька зважала на правила дорожнього руху та була чемною у транспорті. Поки стоїмо на переході, дівчина пильнує, коли на світлофорі з’явиться зелене світло, тим часом блокуючи нас витягнутою рукою. У метро вона притримує важезні скляні двері — чекає, поки я дійду, і підганяє: «Оля, давай! Давай»! 

    Лія зістрибує з гойдалки, ніби балансуючи, розводить руки в боки, поправляє сірого картуза і з незмінною усмішкою каже: «Ма! Пока! Ма, пока»! А далі швидко йде між дворами повз сірі висотки. Якоїсь миті помічає за собою «хвоста» і звично махає рукою: «Сю-ди! Сю-ди!». Поміж людей Лія вирізняється невеликим зростом і надмірною щирістю. Таке враження, що ця дівчина з картатим рюкзаком ладна бути дружньою з будь-ким: навіть «ні» нав’язливому жебракові напідпитку вона каже з усмішкою.

    Дорогою на роботу Лія навмисно не минає жодних сходів та пандусів. Мама каже, долати невеликі перешкоди — її хобі. Такий собі щоденний особистий челендж — усе перейти і перестрибнути. Приблизно так само, як, влаштувавшись у ресторан, перестрибнула всі сподівання власної родини:

    — Пам’ятаю, я запитала в Тані: «Скажіть, а як довго триватиме навчання?». А вона знизала плечима: «Доки всі учасники не зможуть працевлаштуватися». Дивно було, що твоя дитина потрібна комусь іще. І не просто, як неодноразово бувало, на період дії якогось гранту, який неодмінно закінчиться, а ось так — безкорисливо, вкладаючи власні кошти.

    Окрім додаткової самостійності, на роботі Лія вже встигла опанувати нові кулінарні навички. Раніше дівчина чистила картоплю хіба що «безпечним ножем», а тепер вправно нарізає салати, залюбки готуючи для близьких.

    Лія поспішає і навіть трохи дратується, коли просимо її почекати для фото. Обіймає нас і буквально підштовхує йти далі. 

    — Боїться запізнитися, — пояснює Олена. — Вже сильно хоче у кафе.

    Нарешті потрапивши до зали ресторану, дівчина ще більше оживає: хутчіш іде перевдягнутися, змінює картузика на кепку, вдягає спеціальний халат, миє руки й буквально забігає на кухню.

    Через  додаткові заходи безпеки, спричинені карантином, і через те, що ми не маємо санітарних книжок, на кухню закладу нас не пускають. Крізь напівпрозоре скло спостерігаємо, як під наглядом старших кухарів Лія переходить від страви до страви: спочатку допомагає з тістом, відтак береться за підготовку страв до видачі.

    Приблизно за пів години потому вона так само швидко, як заходила, вибігає з кухні в залу: усміхається відвідувачам, проходить між столиками, стрімко вертається назад, зупиняється біля дверей кухні та показує пальцями «зайчика». V — перемога!

    Тоша

    Для рідних просто Тоша, Антон, як і його колежанка, швидко пересувається залою ресторану. Високий та плечистий, він беззвучно, самими вустами, старанно щось проговорює. Ледь не щосекунди поправляє зелену кепку, а потім різко, наче щось згадав, зникає. 

    У «Снігу на голову» Тоша від початку. Попри аутизм, 18-річний хлопець єдиний тут, хто працює на кухні щодня, а не позмінно, як решта. Найбільше він любить возитися з тістом та відповідати за підготовку складних страв — наприклад, ліпити італійські равіолі. Коли ми знайомилися, Антон вирішив потиснути мені руку. Не відпускав кілька хвилин — мовби намагався на дотик зрозуміти, яка я людина. А сам усміхався й дивився прямо в очі.

    — Про те, що з Тошею щось не так, — розповідає дідусь хлопця Борис Дмитрович, — ми дізналися, коли йому було приблизно два рочки. У цьому віці діти вже розмовляють, а наш Тоша мовчав. Насправді про аутизм і досі відомо не так уже й багато.

    Антон живе недалеко від закладу, тож на роботу й назад ходить без супроводу. Дорогою він зазвичай не губиться. Запізнюючись, може зустріти одного з власників закладу, знітитися, опустити очі й перебігти на інший бік вулиці.

    Завдяки роботі рідних та власній наполегливій праці Тоша ще до «Снігу на голову» мав неабиякі успіхи із соціальною адаптацією. Зокрема, брав участь у соціальному проєкті, учасників якого вчили працювати в одному з великих супермаркетів, — вони пробували себе як пекарів і касирів. Тому ресторан для хлопця — радше можливість трохи підзаробити та здобути нові професійні навички.

    — Антон, — веде далі Борис Дмитрович, — бере приклад зі старших кухарів. Навчився, скажімо, професійно нарізати овочі. Нещодавно були в гостях: усі захоплено дивилися, як віртуозно Тоша готує салат. Ви б тільки бачили, як класно у нього це виходить!

    Дідусь Антона, кандидат філософських наук і доцент, викладає в одному з харківських вишів і належить до людей, у розмові з якими хочеться випрямити спину. З манери виважено говорити одразу зрозуміло: перед вами суворий викладач. Борис Дмитрович дещо дратується, коли запитую його про надмірну опіку. Каже, не розуміє, чому родичі однолітків Тоші, які так само мають аутизм, не дозволяють своїм дорослим дітям відчути бодай краплю самостійності.

    — Минулого року Тоша закінчив спеціальну школу. Тепер я дивлюся на деяких його однокласників, таких самих кремезних хлопців по 17-18 років. І знаєте що? Мами водять їх за руку. За ру-ку, уявляєте? Так не має бути.

    Окрім дідуся, про всебічний розвиток Антона від самого дитинства піклувалася мама, а ще бабуся, яка і досі працює психотерапевткою. Книжок про аутизм, за словами Бориса Дмитровича, в їхній родині читали не надто багато. У певний момент зрозуміли, що модель, яка пропонує максимальний розвиток навичок за принципом «стимул-реакція», є недостатньо ефективною, тому вирішили розвивати і творчі здібності Тоші. 

    Інколи Антон просить Таню і Михайла, щоб дали йому трохи зарплати наперед — «на колу». Власники ніколи не відмовляють — підіграють, розпитуючи, яким саме напоєм збирається ласувати хлопець. Дідусь називає онука «діловим». Серед учасників Антон має одні з найкращих результатів у роботі та соціалізації.

    Дивовижно, але наразі найбільшою його проблемою, за словами близьких та власників закладу, є відсутність відчуття втоми. Хлопець так сильно віддається завданням на кухні, що не йде звідти, доки йому кілька разів не скажуть: «Зміна закінчилася, вже не просто можна, а треба йти додому».

    — Люди з аутизмом, — пояснює його дідусь, — не відчувають родинних зв’язків. У той час як інші усвідомлюють близькість сім’ї, Антонові важко пояснити, хто такі дядько чи тітка. Утім, він чуйний, добрий та відкритий до світу. Просто по-іншому будує сенс усього.

    Некулінарні прийоми

    Насправді навчити працівників із ментальною інвалідністю нескладних кулінарних прийомів, а потім дати їм роботу в кухні ресторану — одне з найлегших соціальних завдань «Снігу на голову». Найскладнішими лишаються зміна ставлення батьків та прийняття суспільством.

    — Зараз, — каже Михайло, — ми й досі пояснюємо деяким батькам, що вони не повинні чекати на своїх дітей у залі ресторану. Ця робота для них передбачає соціалізацію, вільну від гіперопіки. Ми навіть думали заборонити батькам працівників відвідувати заклад, але вчасно зрозуміли, що це було б занадто жорстоко. Тому родичі учасників проєкту частенько заходять до нас: приводять друзів і навіть святкують дні народження.

    Щоб батькам було спокійніше і вони врешті змогли відпустити дорослих дітей у доросле життя, Тетяна і Михайло нещодавно ввели посаду координатора — людина з освітою психолога організовуватиме роботу працівників, зокрема створюватиме й погоджуватиме графіки змін, спілкуватиметься з батьками, відповідатиме за соціалізацію та шукатиме для кожного індивідуальні шляхи інклюзії. 

    Утім, «Сніг на голову» допомагає не тільки родинам людей з інвалідністю, а й самим партнерам. Коли Тетяна і Михайло ще тільки готувалися запустити проєкт, вирішили провести низку глибинних інтерв’ю зі своїми знайомими. Запитували, наприклад, як би вони поставилися до закладу, де працюватимуть, зокрема, кухарі з синдромом Дауна. Михайло каже, що загалом був готовий до негативу, а от його партнерка зізнається: спочатку не могла зрозуміти, чому начебто толерантні та освічені харків’яни заявляють про неготовність приймати їжу від людей із інвалідністю.

    — Ті інтерв’ю, — підкреслює Тетяна, — сильно вплинули на нас. Ми усвідомили, що проблема є навіть у нашого оточення. Тому слід набиратися терпіння, чимало пояснювати й на прикладі власного ресторану показувати, що в кожної людини може і має бути власне місце в суспільстві.

    Попри те, що «Сніг на голову» працює менше ніж пів року, деякі знайомі партнерів уже встигли позбутися таких страхів. Спочатку вони приходили у заклад, аби підтримати Таню з Михайлом, або і просто з цікавості. А тепер резервують столики, адже переконалися: у ресторані справді смачні страви та якісний сервіс.

    — Ми, — підсумовує Михайло, — віримо, що наш заклад стане прикладом для інших і в Україні з’являтимуться нові соціально відповідальні бізнеси. До речі, у світі в цьому контексті існує два підходи: американський — коли бізнес зобов’язують забезпечувати людей з інвалідністю робочими місцями, та європейський — коли соціальний захист бере на себе держава, а бізнес надає кошти у вигляді податків. Ми поєднали їх: не просто влаштували на роботу кухарів з інвалідністю, а й створили фонд, куди перераховуємо десятину прибутку. На зібрані кошти найперше плануємо провести у Харкові інклюзивний табір для дітей з інвалідністю. Хотіли організувати вже цього літа, але завадив карантин.

    ***

    Коли виходимо зі «Снігу на голову», Лія навіть не дивиться в наш бік. Ще годину тому на вулиці вона всіляко звертала на себе увагу й активно позувала перед фотокамерою. А тепер так зосереджено і скрупульозно розгортає тісто й допомагає із заготовками для салатів, що здається, ніби поза кухнею для неї більше нічого не існує. Лія сама собі всміхається, трохи кривиться, коли щось не вдається, а тоді на повні груди видихає і знову розпливається в усмішці. 

    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00