Тьоть Маша ніколи не спізнюється
    Артем Сорокін 16 Березня 2021

    Тьоть Маша ніколи не спізнюється

    Як одна світла людина може множити добро


    Хвацько та професійно легко 77-річна Марія Олександрівна Попік розсуває важкі залізні двері вантажного ліфту — спершу одну половину, потім іншу. Двері риплять, гуркочуть, але піддаються. 

    — Я ні на хвильку звідси не можу відійти. Мене будь-коли можуть покликати «по звуку» — і вже маю бути тут як тут, — щойно це каже, спрацьовує сигнал.  

    На панелі, поруч із кнопкою кожного поверху, є лампочка — коли ліфт викликають, вона загоряється, а кабіну пронизує дошкульний дзвін. Цього разу сигнал сповіщає, що ліфт очікують на п’ятому поверсі. Там — реанімація.

    — Треба швиденько, — зосереджено каже ліфтерка і вправно зачиняє двері.

    Понад 17 років вона керує ліфтом у столичному пологовому №4 на Оболоні, що тепер зветься міським центром репродуктивної та перинатальної медицини. Щороку тут народжують близько тисячі жінок. І хоч посада ліфтерки залишається тут радше за традицією, аніж за необхідністю, цінність праці Марії Олександрівни — в іншому. 

    Такий бентежний ранок

    Сьома ранку. Типова багатоповерхівка на столичній Оболоні. Нетипово бадьорий, як для такого часу, жіночий голос у домофоні. Бадьорий та  схвильований.

    — Ой, а ви вже приїхали? Оце до мене додому? — дивується, хоч ми й домовлялися завчасно. — Ну, звісно, піднімайтеся. Четвертий, сто дванадцята. 

    Двері квартири відчиняє невисока жінка з виразними очима. Вона усміхається і, зустрівшись зі мною поглядом, здається, трохи заспокоюється. 

    — Тільки дивіться, у нас мало часу. Вийти треба за двадцять хвилин і ні хвилиною пізніше! — трохи по-армійськи командує і швиденько пірнає в кухню.  

    Вмостившись на табурет, господиня бере до рук витончену білу чашку з радянського сервізу і відсьорбує чорного чаю. На тарілочці з того ж сервізу — кілька печив «Золотий ключик». Це весь сніданок. 

    — Каву не п’ю, бо тиск високий. Роки ж уже… А так — усе життя щодня прокидаюся о пів на шосту. Звичка вже така. 

    Раптом помічаю, що в неї, такої, здавалося б, бадьорої та енергійної, тремтять руки. Тремтять так, що вже остиглий чай ледь не вихлюпується з чашки. 

    — Вибачте, — каже знітившись, — просто до мене ніколи журналісти справжні не приходили. Не звикла до такої уваги. Хоч у мене аж 59 років стажу. 

    Її руки так далі й тремтять. Імовірно, зрозумівши, що допити чай не вдасться, Марія Олександрівна лишає горнятко напівповним і йде збиратися. 

    — Як прокидаюся, першим ділом починаю цей крутить… Бігуді. Як накручуся, фарбую очі. Потім бровки підведу, потім губки підмажу. А, ну перед тим я, звичайно ж, обличчя кремчиком помазала, — розповідає про щоденні ритуали, підводячи зморшкувату лінію губ помадою. Щоб зробити це добре, їй доводиться на мить застигнути, щоб погамувати хвилювання. Не чепуритися не звикла. 

    — Соромно ж! У мене ж місце таке: люди щойно заходять, то одразу мене всі бачать. Якщо піду як попало, їм неприємно буде. Та й мені самій.  

    Проводжає Марію Олександрівну донька, онук та кіт. Донька обіймає, перехрещує маму і ледь чутно шепоче їй на вухо, що пишається.  

    — Перестань, доню, — відмахується та. — Зараз до сліз доведеш, а я ж тільки нафарбувалася! 

    Двадцять років — без запізнень

    На вулиці хоча й сонячно, але по-ранковому зимно. Ще й вітер сильний.

    — Йдемо пішки! — постановляє Марія Олександрівна, попри те, що у дворі припаркована наша з оператором машина. — До роботи ж тут 10 хвилин швидким кроком. 

    Цією доріжкою поміж дворами панельок жінка крокує на роботу вже 17 років поспіль. 

    — Зо дня у день, — підтверджує. — І ще жодного разу не запізнилася. 

    — І не набридла вам ваша робота? 

    — Мені подобається. Я спілкуюся з людьми. Колектив у нас хороший. Тому… Щоранку мені справді хочеться йти на роботу.  Якби набридло, то вже б звільнилася, — вона чомусь серйознішає, а тоді додає більш розслаблено: Онуків-правнуків уже маю. Заради них і живу. Вони ж маленькі такі — бабуся хоче, щоб частіше раділи. Цукерочку їм, іграшку. Хочеться, щоб усе було в них добре. Про себе вже… — махнувши рукою, замовкає. 

    За розмовою не помічаю, як дістаємося пункту призначення. На годиннику — за десять восьма. 

    Ліфтерка за дипломом

    — Доброго дня, тьоть Маш! — вітається колега на вході. 

    — Мене по-всякому кличуть, — усміхаючись у відповідь, каже до мене. — Тьоть Маша — це якось по-домашньому, по-доброму. 

    Тьмяна крихітна кімнатка — метр на півтора — заставлена вішаками зі спецодягом та різним приладдям. Тут перевдягаються прибиральниці та ліфтерки. Марія Олександрівна одягає не новий, але добре випраний та випрасуваний білий халат. 

    — До роботи! — каже.

    Рушаємо довгим коридором. Назустріч ідуть помітно втомлені медики з нічної зміни. З кожним тьоть Маша вітається, в кожного питає, як минув день. Нарешті підходимо до її робочого місця — стіл і стілець між двома ліфтами.

    — В нас була власна кімната, але реконструкція… Нема зараз кімнати… — ніби виправдовується. — Сидимо тепер отут посеред коридора, на протязі, на холоді… — раптом схоплюється, ніби зайвого сказала. — Але я мовчу. Збираються ж утеплить, але ніяк. То я вдягнуся тепліше, та й усе. 

    Відмічається в журналі, що заступила на зміну. Тоді дістає з верхньої шухляди столу довгі залізні дроти та йде до ліфтів. Їх два: один звичайний, малогабаритний, з коричневими дверима кольору «під дерево». Такі є ледь не в кожній багатоповерхівці, побудованій за Союзу. Другий — більший,  вантажний. Він має масивні залізні двері з маленькими й посірілими від часу й пилу вікнами-ілюмінаторами. Світло в ліфті тьмяне й депресивне. Пахне тут традиційно для лікарні — медпрепаратами та дезрозчинами. 

    — Спершу я перевіряю двері шахти, чи справно працюють, — тьоть Маша стає навшпиньки та пхає один із дротів у спеціальну дірочку у верхньому кутку дверей ліфту і елегантним рухом рук розсуває їх. — Тут усе в порядку, ліфт працює. Як хто застрягне у ліфті — я звільняю. 

    — А часто таке трапляється? — питаю, уявляючи, як зупинка ліфту може налякати породіллю. 

    — Тут не дуже часто, слава Богу. А от як я працювала на домах Оболоні, то в нас було по двадцять п’ять заявок на день. Знаєте, як побудували масив, відразу почали валитися заявки з усього мікрорайону. 

    З ліфтами тьоть Маша працює вже понад пів століття. Вона дипломований ліфтер. При Союзі, каже, так можна було. Але робота в лікарні збільшує відповідальність.

    Щороку тьоть Маша проходить переатестацію — важливо не втратити навичок і бути готовою надати екстрену технічну допомогу й визволити пацієнтів, бо ж ті можуть самі потребувати екстреної, тільки вже медичної, допомоги.

    Тьоть Маша зачиняє двері, кабіна рушає нагору. Всередині немає чим дихати. Ще й маски. В чотирьох замкнених стінах Марія Олександрівна проводить по двадцять чотири години — саме стільки триває її зміна. Відпрацьовує добу раз через три.  

    Подорож за новим життям

    Наше спілкування перериває черговий пронизливий дзвінок виклику ліфту. Це тьоть Машу на третій кличуть. Там на неї вже чекають дві медсестри, що везуть на каталці молоду дівчину. Та тяжко зітхає — чи то через біль, чи то від хвилювання. За кілька хвилин, на п’ятому, на неї чекає непроста операція. 

    — Тихенько, тихенько, не спішіть! — тьоть Маша, відчинивши двері, вибігає з ліфта й допомагає завезти каталку в кабіну. — Моє сонечко! Не переживай! В тьоть Маші ліфт цей щасливий. От побачиш — все буде добре. За кілька годин вже будемо зовсім здоровенькі й будемо їхати назад до палати. 

    — Дякую, — шепоче дівчина і ледь помітно всміхається.

    Не встигаємо вивезти з кабіни одну пацієнтку, як з реанімації кличуть:

    — Ой, тьоть Маш, ви тут? Почекайте! Ми вже біжимо.

    Інші медсестрички завозять у ліфт каталку — після доби в реанімації новоспечену маму переводять у звичайну палату. 

    — Сонечко, тебе можна вітати?

    — Так… — відповідає знесилено, не розтуляючи очей. — Хлопчик.

    — Ой, яка я рада! — тьоть Маша не стримується і обережно бере за ніжку змучену матусю. — Як почуваєшся? 

    Провівши жінку до палати, тьоть Маша, без перебільшення, повертається на свій пост окриленою. Ще вчора, каже, та породілля була важкою і мала загрозу для життя дитини і власного. Пів хвилини мандрівки у ліфті стає достатньо, аби тьоть Маша встигла прикипіти до породіль. Шукає слова для кожної, підтримує, підбадьорює.

    — Я завжди до них по-людськи, по-доброму. Інакше не можу. 

    За годину з тьоть Машею ми здійснили з десяток мандрівок вниз і вгору. Каталки, пацієнти, інструменти, аналізи. За 24 години зміни вона робить по дві сотні поїздок. За сімнадцять років у пологовому — понад 300 тисяч подорожей. Коли є вільна хвилинка — тьоть Маша сидить за своїм столиком між двома ліфтами й читає. Сьогодні дістає з верхньої шухляди «Сто років самотності» Маркеса. 

    — Я не самотня, сонечко, — відповідає з усмішкою на моє німе запитання й лагідно, ніби рідна бабуся, бере мене за руку. — Тут народжується нове життя, а я — поряд. Дивлюся на тих крихіток, милуюся ними. А вони й своїми оченятами глип та глип, наче все розуміють. Це ж вони мене тут тримають.

    Раптом — знову цей їдкий, пронизливий дзвінок із кабіни. 

    — Біжу! Біжу! — каже голосно, хоча точно знає, що там, на п’ятому, її не почують. Просто вона хоче, щоб усі знали: вона поспішає. 

    Просто вона не може спізнитися. 


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00