У напрямку тиші
    Альона Мартинюк 7 Червня 2021

    У напрямку тиші

    Чи бувають люди зі зламаним богоприйомником? Репортаж із монастиря. Частина друга

    Авторка цього тексту — другого із серії — кілька тижнів прожила в жіночому монастирі. Поїхала туди не лише з професійної цікавості, а й за душевним покликом, маючи несміливий намір лишитися, якщо відчує, що мусить це зробити. Зважуючи свою віру та міру її браку, вирішила спробувати пожити в кількох монастирях різних конфесій, щоб зрозуміти, заради чого жінки покидають світську буденність і що знаходять у чернецтві. 

    Перший текст, написаний після тижня перебування у греко-католицькому монастирі Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії, можна прочитати тут.

    Друга історія — з католицького монастиря закритого типу абатства Непорочного Зачаття Діви Марії у Житомирі. Авторку пустили туди неохоче — місцеві черниці вже мали досвід спілкування з журналістами й він був для них образливим. Та все ж Альоні дозволили відвідати монастир, обмеживши її перебування винятково присутністю на службах та під час спільних молитов. «Монахині, очевидно, вирішили, що людині моєї професії пожити активним молитовним життям явно не зайве. Вони мали рацію», — пише авторка

    Монастир абатства Непорочного Зачаття Діви Марії в найкращих традиціях Середньовіччя височіє на вершині пагорба, на відшибі міста. Якщо сакральні будівлі мають характер, то в бенедиктинської обителі він примхливий — щоб потрапити всередину, слід здолати цілий квест. З одного боку, біла будівля з витіюватим дахом помітна здалеку — видніється над усіма будівництвами й хируватими садибами житомирських околиць. З іншого — прямі дороги туди не ведуть, треба шукати вузької стежки, схованої між лютневими брудищами і трьома ідентичними провулками.

    Прикупивши лиха, з випадковим провідником і чоботами, повними лютневого снігу, я дістаюся до монастиря. Брамою тут слугує дзвіниця з тяжкими залізними дверима, за нею — фруктовий сад у зимовій сплячці і грот святого Бенедикта та його рідної сестри, святої Схоластики, — засновників ордену. Влітку сестри приходять сюди молитися. 

    Переписи Католицької церкви свідчать, що святий Бенедикт, добре освічений італійський аристократ, хотів на все життя піти від світу до печер, молитися в аскезі й тиші. Проте Бог, нібито, хотів від нього іншого — створити перший закритий монастир у Європі, за статутом якого будуть розбудовуватись усі інші чернечі спільноти Європи. Бог, із моїх спостережень, взагалі великий любитель втручатись у наші плани. І дуже мало що пояснювати у процесі. 

    На широкому монастирському ґанку на мене чекає сестра Клара, мати-абатиса — висока смаглява жінка з темними лініями брів і карими очима. Це перший з двох разів, коли ми бачились, — далі наша комунікація буде мати трохи інший, клявзуровий вимір. 

    Клявзура — це слово, яке я чутиму тут не раз. Так називають стиль життя монахинь, які обмежують своє пересування територією монастиря. А також — закриту частину обителі, кілька кімнат чи поверх, куди не має доступу ніхто, окрім самих монахинь. Клявзурові черниці обмежують свої контакти із зовнішнім світом задля глибшої молитви та більш відданого християнського життя.

    Духовні гімни латиною, мінімум ікон, лаконічність і стриманість сестер, чіткі, майже армійські правила. Утримати мир. Менше відволікатися на світ, більше молитися за нього. Чиста харизма, чиста прослава Бога. 

    — Ми досвідчуємо тишу. В ній — Бога, — каже мені сестра Клара. По це я і приїхала. 

    ***

    Попередня домовленість із матір’ю-абатисою розбилась об передвеликодні ремонтні реалії — місця для паломників чи кандидаток у монастирі не було, сестри самі перейшли жити в гостьове крило. Я поселилась у найближчому до монастиря хостелі. 

    Щоб потрапити на утреню о 5:40, треба встати о 4:30 і нічним Житомиром діставатись до монастиря. Виходила з нього я приблизно о 9 вечора, після служби, коли сестри підіймалися спати в гостьове крило. Варто, мабуть, сказати, що рівень мого порозуміння з простором позначений токсичними стосунками з гуглмапою. Кожного Божого ранку я поночі випадково заходила не в той провулок, що був мені потрібен, і з язиком на плечах добігала до монастиря, стабільно спізнюючись хвилин на десять.

    Перед ним стояла сестра Франциска — наймолодша бенедиктинка. На її лиці стабільно і виразно читався докір.

    — Тобі треба казати по-жіночому — на 20 хвилин раніше, — сердилася сестра в один із таких ранків. Вона ж бо мусить прокинутись на ці 20 хвилин раніше, щоб закрити двох монастирських вівчарок і живою провести мене на молитву. Я покаянно киваю і прослизаю за нею в теплу блакитну каплицю, у дзвін ранкових псалмів. З передвівтарної стіни на мене м’яко дивиться юна Богородиця в летючому небесному серпанкові — її написала одна з місцевих монахинь, художниця. 

    Тринадцять століть поспіль орден функціонує за статутом свого засновника, святого Бенедикта Нурсійського. Головний принцип життя житомирських черниць — «ora et labora», «молитва і праця». Більшість часу сестри присвячують саме їм, а не зовнішнім комунікаціям, євангелізації чи соціальному служінню. 8 годин на молитву, 8 годин на працю, 8 — на відпочинок. Сполучник «et» — рівновага між молитвою і працею — грає першу скрипку. 

    Франциска залишає мене та зникає у сутінках ґвинтових сходів — піднімається на окремий балкон монахинь, молитовну клявзуру. Миряни тут моляться окремо від сестер. Із кожним швидким кроком Франциски за нею ритмічно підскакує білий вельон, який фалдами спускається до пояса. На врочистих бенедиктинських месах лише вона має білу, а не чорну намітку на голові — як фату нареченої. Її вічні обіти Богові ще попереду. 

    З розповідей сестер я знаю, що молитовна клявзура нагадує залу присяжних британського суду — у два ряди там стоять різьблені дерев’яні лавки, на яких рівними рядочками моляться монахині. Позаду лавок — плетена дерев’яна решітка, яка зранку і ввечері відкидає на стіни каплиці сотні вигадливих рисок.  Чисто тобі місячний виноград з тяжкими лампадними гронами. 

    Я прямую до лавки, що найближча до престолу, і завмираю перед зображенням Христа в терновому вінку. Я — єдина мирянка в цілому монастирі. Сестри казали правду — щось є таке у їхній тиші, що змушує схиляти коліна. Тут легко дихати, легко забути про фейсбук. У такій тиші швидше було повірити: доки ти молишся, Хтось тебе слухає. 

    Все, що Ти мені обіцяв

    — Криза монашого покликання є відносною. Люди просто перестали чути Його поклик. Або перестали відповідати. Хоча є і ті, хто не живе монастирським життям, але живе монашим — постять, відрікаються від мирського. Тільки вдома. 

    Матір-абатису Клару раніше звали Юлією. Висока жінка з аристократично прямою поставою та швидкою ходою — коли ми вперше зайшли разом в монастир, я не встигала за її кроком у вузьких клявзурових коридорах. Перед знайомством Клара спершу завела мене в каплицю на поклін «Господарю дому цього» — і буквально на мить, на хвилину молитви, зм’якла. Ніби дозволила собі трохи скинути шкіру суворої настоятельки. 

    Якщо самбірські євхаристки, від яких я щойно повернулась, опікуються дитбудинком, проводять біблійні курси і активно спілкуються з парафіянами, то бенедиктинки живуть інакше. 

    Час від часу монастир відкривається для вірян на реколекції — кілька днів духовної віднови, сповідей та спілкування з богопосвяченими особами. Потрапити на реколекції можна, маючи рекомендацію від свого священника, зайд тут не вітають. Відкритість бенедиктинок працює як закритий клуб для вірних — сестри не виходять назовні без нагальної потреби, а всіма необхідними зовнішніми комунікаціями займається настоятелька. 

    Мати-абатиса Клара уже 23 роки в монастирі. Удома мала приклад живого християнства — обоє батьків Юлії були практикуючими католиками, питання «вірю-не вірю» перед нею ніколи не стояло. Небо синє, трава зелена. Бог існує. 

    — Якщо Господь не відплатить за якусь несправедливість тут, то може зробити це після фізичної смерті. Він не є абстрактним чи далеким — Бог є особою, яка близько, яка піклується. Він на рівні Духа, як повітря. Очима ми не бачимо кисню, але це не заважає ним дихати, — Клара говорить про це так спокійно і впевнено, як про фізичну реальність. Дощ за вікном, ремонт у монастирі, похід за хлібом у найближчу крамницю, загробне життя, Господь-відкупитель. Однаково досяжні речі. 

    Ми сидимо одна навпроти одної в розмовниці, місці для сповіді. Я вкотре дивуюся контрасту між монастирським мисленням і мисленням власним. Спокійна, довірлива, вдячна впевненість черниць і моя внутрішня активна незгода: поки ми сидимо тут і обговорюємо богословські питання, десь люди помирають з голоду, страждають від воєн, зґвалтувань і крайньої бідності. Незалежно від логіки викупної жертви Христа, я не можу з цим змиритися. 

    — Християнство — єдина релігія, яка надає сенс терпінню. Багато хто вважає терпіння карою Божою, не може зрозуміти, навіщо воно потрібне. Але страждання невід’ємне від нас, — каже сестра Клара. І я мовчу.

    Навряд чи моя позиція сподобались би святому Бенедикту, засновникові ордену, — його статуя дивиться на нас із кутка розмовниці. В руках святий тримає щось схоже на скляну кулю, голову покриває каптур. Клара у своєму біло-чорному габіті виглядає його історичним продовженням. 

    — Раніше питала себе: як можна служити Богові краще, як служити всеціло, якщо є чоловік і діти? І зрозуміла, що в моєму випадку — ніяк. Не хотіла мати подільне серце. 

    Юлія мала хист до медицини — закінчила фельдшерський факультет медичного інституту. Ходила на меси, молитви, прощі — але їй було мало. Зі своєю освітою спершу хотіла працювати із сестрами-калькутками, місійними монахинями, які допомагають найнужденнішим. Перед тим як урешті обрати собі монастир, просила в Бога знак, де має служити, — і отримала. 

    — Ходила на практику, і якось привезли безхатька. Він сильно блював — треба було покласти на бік, щоб не захлинувся. А мене саму знудило від цього запаху. Замість того щоб допомогти, я вилетіла з холу. Двічі поспіль. Зрозуміла, що до калькуток мені не можна — не стягну. 

    Невдовзі Юлія потрапила в гості до житомирських бенедиктинок, не розглядаючи цей монастир як місце свого постійного осідку. 

     — Читала тоді щоденник святої Фаустини, однієї з найбільших католицьких святих. Коли вона йшла до свого ордену, спершу зайшла в каплицю. І тихо-тихо спитала: «Господарю дому цього, чи ти приймаєш мене?» Я зробила так само. І раптом відчула — приймає. 

    Запала тиша, і я перейнялася врочистістю моменту. Аж поки настоятелька не закінчила фразою:

    — «Слухай, Боже, та пошутила я! Не хочу я в ту клявзуру».

    Від несподіванки я ледь не захлинаюсь чаєм. А Клара сміється і пояснює:  

    — Важкість затворницького монастиря в тому, що тут потрібна більша віра. Ми не бачимо плодів нашої праці: випікаємо комуніканти для церкви, шиємо богослужбовий одяг, віддаємо то все у світ, але не бачимо результатів. Є ордени, які лікують хворих, мають контакт із живими людьми і бачать, що пацієнт видужав. Безліч вірних просять нас про молитву, і ми молимося. Але не знаємо, чи допомогло. На землі ми не засвідчимо результатів нашого служіння. 

    — Чому ж Ви все-таки пішли до клявзури? 

    — Скорилась Божому велінню, — стинає плечима Клара. — Мій діяльний, суперактивний характер потребував бенедиктинського ora et labora — балансу між молитвою і працею. Бо в іншому монастирі я була би всюди й водночас. А молитву трохи занедбала б. Суть у ній. Бог знав, як мені треба. 

    Специфіка бенедиктинських обітів Богу суворіша, ніж звичні послух, чистота і убозтво інших монаших згромаджень. У Житомирі окремо обіцяють Христу сталість і навернення звичаям ордену. Бенедиктинка повинна скласти свої обіти там, де розраховує померти, переходи в інші обителі ордену рідкісні й небажані. У статуті святого Бенедикта, який я читала в перервах між месами й молитвами, ставлення до бродячих монахів коливалось від іронічного до відверто скептичного — італійський святий не любив непостійності й не вірив у мандрівне чернецтво. 

    —А буває у монахинь розчарування в Бозі? Втома від свого вибору?

    — Різне буває. Ми ж люди, — усміхається настоятелька. — якось уночі приходжу до каплички, а там молиться одна із сестер. Чую: «Ти, жид! Ти що мені обіцяв? Я тобі життя віддала, а ти мені як відплачуєш?».

    Клара сміється.  Це не про трагедію зневіри у покликанні — про щось людське. Земне. Так буває, коли випадково заходиш у кімнату посеред подружньої сварки. 

     ***

    Після ранкової молитви сестри зазвичай розбігаються у справах — ніби розбурхана зграйка темних пташок. Зграйка організовано летить на клявзуровий поверх, куди мені, світській особі, ходу немає. З розповідей Франциски я знаю, що у клявзурі монахині мають кілька майстерень: тут роблять ліки за рецептами святої Гільдеґарди, виливають свічки, пишуть ікони й ліплять яскраві гіпсові фігурки. 

    Кандидатуру я уявляла собі явно інакше — разом із сестрами ми були тільки на літургії, в інший час я була зачинена між розмовницею і каплицею. Навіть не так — я була ними стриножена. Вийти з монастиря сама я також не могла — точніше, могла, але зайти назад було вже зась. Хтось із сестер обов’язково за мною замкнув би, такі правила клявзури. Щоб відімкнути й потрапити назад, потрібно було видзвонювати сестру Франциску. Пам’ятаючи про свої ранкові запізнення, прогулянками я не зловживала. 

    Інші умови мав Джой — великий, чорний і прекрасний монастирський кіт, який міг ходити всюди, куди йому хотілось. Я йому, природно, заздрила. Одного з ранків зважилася попросити матір-абатису хоч одним оком глянути на клявзуру — й почула чітке настоятельське «ні». Джой майже зі співчуттям дивився на мене з рук сестри Клари, поки вона статечно піднімалася з ним клявзуровими сходами. Інколи котом бути вигідніше, ніж кандидаткою. 

    Янголи Агати

    З іншою сестрою — Агатою — ми зустрілися за дивних обставин. Я саме чекала вечірньої молитви. Ніч була прозорою, ніби ладан просочувався в кімнату не від кадила, а через білий пластик вікон, прямо з місячним світлом. Простір каплиці вкрився тонким тіньовим мереживом; темрява, густа й зерниста, як кава з турки, обіймала малинову лампадку — стражницю Святих Дарів. Абатство дрімало. 

    Раптом периферійним зором я помітила рух — до вмурованого у стіну віконця тихенько пропливла маленька монахиня. Дюймовочка менше метру зростом, у чорно-білому габіті, запалила свічку під скульптурою святого Бенедикта. Вогники відбились у діоптріях її окулярів, і я зрозуміла, що переді мною не дитина, а жінка років п’ятдесяти. Ельфійка мовчки кивнула мені й тихенько випливла з каплиці. Я протерла очі. Почувалась так, ніби відбулося щось сюрреальне. 

    Згодом випросила в настоятельки розмову з сестрою Агатою — на кожну бесіду з монахинею потрібно отримати дозвіл матері-абатиси, такі правила монастиря. Знову сиділа в розмовниці і слухала. 

    За професією сестра Агата — бухгалтер, працювала в домі для людей літнього віку. Пригадує, що перший досвід власного християнського життя отримала десь у 12. Бабуся жалілася, що їй болять ноги самій іти в костел, і брала з собою внучку — такий був хитрий метод дитячої євангелізації. Що відчула дитина, доросла Агата згадує з таким живим благоговінням, що мені знову стає порожньо — власні подібні досвіди я пам’ятаю так слабко, що інколи сумніваюсь, чи вони були. 

    — Коли ми повертались на автобус, дивлюсь — усі обличчя такі зайняті життям, засмучені. Мені хотілося взяти за карк кожну людину і тягнути, й казати — йдіть до костелу, ви отримаєте життя, а то все мине, — сестра так активно жестикулює, ніби люди з того автобуса все ще можуть її побачити й почути. 

    Друге навернення сталося значно пізніше. Тоді двадцятирічній Агаті, студентці бухгалтерського коледжу, трапилась газета зі свідченнями  християнки, яка просила Бога за життя чужої дитини. Агата ходила по кімнаті гуртожитку — з 16 сусідок  жодна не поділяла її трепету від цієї історії. В неділю дівчина побігла в костел.

    — Відкрила двері і впала, плачучи. Всередині грав орган, а я відчувала, що повернулася додому. 

    Сестра складає руки на животі, і в її очах з-під окулярів видно усміх. Якщо інших сестер я багато запитувала, то тут просто слухала, щоб не порушити потоку обережної щирості. 

    Після того раптового пориву жінка довго допомагала костелу в рідному місті, паралельно працюючи, ходила на прощі. Хтось зі знайомих порадив їй спробувати кандидатуру в черниці у Житомирі. Вона спробувала — і лишилась. 

    Активна й весела Агата, яка мала роботу, квартиру і безліч друзів, швидко і спокійно закрилась у клявзурі. Навіть колеги, які на постриг приїхали перевірити, чи її рішення вільне та свідоме, спокійно повернулися додому — переконались: у монастирі жінка щаслива. 

    Все, здавалось би, мало бути гаразд — аж поки сестру не підвело здоров’я: мала проблему із суглобами.

    — Лікар сказав: треба ставити ендопротези. Гроші величезні — звідки монахині стільки взяти? Але Господь зробив чудо, — каже тепло. — У київському костелі зробили благодійну скриньку з моїм фото. Усю суму зібрали за вісім днів, вперше в історії храму. Люди дивились на мою фотографію — і пачками кидали гроші на операцію. Навіть не дивилися, скільки давали. 

    Втім, українські лікарі, до яких зверталася, оперувати не спішили: казали, що операція складна і сенс ризикувати буде лише за критичних умов, коли без втручання сестра вже не зможе ходити. Аж раптом до монастиря приїхав медик із Польщі, і з порога спитав: «Сестри, нікому не треба ортопеда?»

    — Він оглянув мене й забив на сполох — треба оперувати вже, бо буде пізно. Виїжджаю на операцію, а в монастирі читання: «Я знайшов тобі це місце, і даю тобі Моїх ангелів, щоб тебе провели» Це був день янголів. Мого шофера звали Рафаїл, лікаря — Михаїл, сестру-супровідницю — Рафаеля. 

    Коли слухаю цю історію, вірити здається куди легше. Мій одвічний скепсис знімає капелюха перед янголами Агати. 

    Франциска

    Я дуже довго просила в настоятельки якоїсь роботи — швендяти від каплиці до розмовниці, шукаючи живої душі, було обтяжливо. Врешті мені принесли пачку пакунків до облаток і попросили полічити — партія прийшла меншою, ніж зазвичай. Це була єдина робота, яку можна було знести вниз із клявзури і явно не найнеобхідніша в монастирі, але і в майстерні мене ніхто не пускав — тому натяк я зрозуміла, мовчки перерахувала пакуночки й більше не просилась. 

    Зате встигла трохи подружитись із сестрою Францискою, яку, мабуть, зробили відповідальною за моє пересування. Попри світанкові докори за мої запізнення, наймолодша монахиня в монастирі виявилася водночас і найприхильнішою до мене. Якось сестра змогла виділити мені цілу годину серед свого графіку, і ми разом тріскали глазуровані сирки — я з радістю, бо була не сама, а Франциска, не фанатка солодкого, — радше із солідарності. 

    До монастиря сестра вчилась у музичному училищі, грала на органі — що дуже згодилось їй у римо-католицькому храмі. Якось на службі — одній з багатьох, на які ходила скоріше за інерцією, «як усі», ніж усвідомлено, — відчула щось таке, чого раніше ніколи не відчувала. 

    — Не знаю, як це передати, — пригадує дівчина. — Після цієї меси я чітко відчула: Бог є. 

    Як хороший солдат, Франциска почала ходити в костел щодня, виконувати всі правила — якщо Бог тут, треба робити за Його словом. 

    На одній з таких служб помітила католицьких монахинь і захотіла бути як вони. В училищі сказала знайомій, що хоче йти в монастир. Почула класичне українське «Ти що, дурна?», але думки не змінила. 

    — Знаєш, габіт показав мені, чому події до монастиря складались саме так. Розумію, чому мала серце, відкрите на інших, чому хлопці ніби й були, але не прив’язувалась ні до кого, — бо мала і покликання, відмінне від інших. 

    — З відкритим серцем боляче жити, — обережно заперечую я.

    — Боляче. Але щасливіше, — каже на те. — Хай хтось і намагається зранити, але якщо ти здатен прощати, то здатен відчувати любов і надалі. Це і є християнство — переступати свої болі й далі шукати Бога, бо Він є любов’ю.

    Ми ж повинні бути схожими на Христа. Тому нема особливої різниці, яка віра, — не казав же Господь на хресті «тебе Я спасу, бо ти католик чи православний, а тебе от ні, бо ти невіруючий». Сказав, що пізнає нас за любов’ю одне до одного. 

    Франциска стала першою монахинею в родині. Тільки після перших обітів мама згадала, що прабабуся, помираючи, казала: «Нарешті з’єднаюся зі своїм Нареченим». 

    — Я поняття не мала, що прабабуся була така глибоко релігійна. Може, вона мене й вимолила, — стинає дівчина плечима і підіймається сходами на клявзуровий поверх. 

    А я шкодую, що в мене закінчились і сирки, і пакунки до облаток — усі легальні причини відволікати Франциску від роботи. 

    ***

    Їдучи з монастиря, я вже не тікала, як із Самбора, але і крила за спиною не виросли. З кожною новою розмовою, з кожним новим свідченням я чомусь ставала дедалі більш прозорою. Для них Ти є, це очевидно. Може, просто не для мене? Бувають люди зі зламаним богоприйомником? 

    В перший день у Житомирі мати-абатиса сказала мені: 

    — Господь завжди дає взуття на два розміри більше. Щоб ми могли рости. Є навернення зі страху за життя, і є навернення в бік мудрості. Людина має шукати, в цьому її розвиток. Якщо зупиняєшся — навіть на найкращому, починаєш умирати духовно. Все, що живе, розвивається — так починається й духовна переміна. 


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00