У пошуках ромського бога
    Ксенія Чикунова 21 Квітня 2021

    У пошуках ромського бога

    Як християнство рятує ромські громади Закарпаття

    — Дівчино! Подай заради всього святого, — слідом за хрипким жіночим голосом на пероні з’являється маленька постать.

    Ромка, вбрана у довгу заплямлену спідницю, тисне до грудей немовля. Простягає руку, роблячи крок до мене. Скільки їй років, незрозуміло. Схожа на підлітка — дрібна, трохи згорблена, з різкими жвавими рухами.

    Заперечно хитаю головою і йду до виходу з вокзалу.

    — Нема в тобі Бога! А Він усе бачить! — роздратовано гукає навздогін.

    Роми й цигани

    Іду шукати ромського бога на широку площу Шандора Петефі. Тут людно, попри розпал робочого дня. Ужгород по-весняному мокрий, хоча, як вірити календареві, досі триває зима. Але тут вона накрапає з дахів, тече уздовж доріг, дзюркоче у стічних канавах.

    — Приходь, обсудим, — лунає зі слухавки коротка настанова. Густий баритон не залишає простору для суперечок.

    При зустрічі мій співрозмовник широко всміхається, виблискуючи золотими зубами, — куди поділася уся та телефонна офіційність? Вбраний у коротке зелене пальто і старий обшарпаний кашкет, він трохи схожий на таксиста. 

    — Я тобі так скажу: є роми, а є цигани. Це не одне й те саме. 

    Пояснює:

    — Роми прийняли Христа, покаялися. Пізнали чисте життя, покинули старі звички, відмовились від того, що руйнувало їх зсередини. Цигани натомість живуть по-старому. Не хочуть змінювати своє життя на краще. 

    — Ми різні, — додає після короткої мовчанки.   

    Іван Балог — ром. Йому 53. Соціальний працівник Департаменту праці і соціального захисту Закарпатської області, допомагає малозабезпеченим родинам у скрутному становищі. Каже, треба робити добро — і воно до тебе повернеться сторицею. А цигани не хочуть думати наперед. Їм легше жити одним днем.

    — Щоби по-справжньому поміняти своє життя, треба чимось пожертвувати. Почати обмежувати себе, дисциплінувати. Цигани цього не вміють. Навчитися читати, зробити документи й піти на нормальну роботу важче, аніж просто собі ворожити. Циган же як думає: «Поїв — і ситий». Не стане думати про те, що їстиме завтра чи за тиждень. Йому вже добре, тут і тепер, — пояснює Балог.

    За його словами, роми, на відміну від циганів, навчилися «думати про завтра» в українців. 

    — Літо, ринок. Спека +35°. На прилавку лежать рукавички. Цигани не куплятимуть тих рукавичок. Хіба посміються: гаряче ж! Який дурень купуватиме зимові речі? А українці візьмуть, і, може, не одну пару — бо дешевше. А зима прийде!

    Камінь допомоги

    Крім державної служби, Іван має й Божу. Ужгородські роми знають і поважають його як пастора баптистської церкви «Авен Езер», що у перекладі з давньоєврейської означає «камінь допомоги». Так у Першій книзі Царств пророк Самуїл називає кам’яний знак, який встановив на згадку про чудесну перемогу над філістимлянами: «До цього місця допоміг нам Господь».

    Родина Балогів збудувала цю церкву власноруч у подвір’ї одного з Іванових синів. Тепер щонеділі вони разом з іншими прихожанами збираються послухати Слово Боже. Колись усе почалося з однієї вдячної сім’ї, якій Іван допоміг молитвами за видужання голови родини. Вони і стали першими слухачами його проповідей. Тепер щотижня у невеликому приміщенні церкви збирається кількадесят ромів. Стільці часом доводиться доносити з сусіднього будинку.

    — Зараз неділя для нас — святе. Але раніше було геть інакше: діти голодували, дружина плакала, а я пив, — каже Іван. — Неподалік жив свояк. Він знав, яке у нас життя, і якось не витримав. Приходить, стукає у двері: «Поглянь, що ти робиш зі своїм життям, Іване! Диявол обманює тебе! Досить!»

    А він уже тоді відвідував церкву п’ятидесятників, вірив у Бога. Тому не міг більше дивитися на те, як розвалюється родина його сестри. Того дня приніс із собою каструлю голубців. Діти накинулись одне поперед одного — ковтали, майже не жуючи.

    — Запропонував мені піти наступного дня рано на службу до церкви. Я погодився, аби тільки він від мене відчепився. А на ранок уже й забув про свою обіцянку. Аж тут він мені стука у вікно. Ходімо, каже. А надворі зима, сніг падає, мороз стоїть. Кажу йому: та куди я піду? Я ж навіть черевиків теплих не маю! То він побіг додому, приніс мені і взуття, і куртку.

    Іван не поставився до тієї служби серйозно. Вирішив, піде, посидить у кутку, вип’є трохи горілки з пляшки, яку завбачливо встромить у кишеню. А опісля непомітно втече, поки всі молитимуться. Аж тут раптом пастор промовив: «Может, в этом зале есть человек, который считает себя пропавшим? От которого уже отказываются жена, дети. Тот, который губит свою семью. Бог не считает тебя пропавшим»!

    —  Я собі подумав, що то свояк наговорив йому про мене. Не повірив. А тоді пастор каже: «Может, в этом зале есть человек, который хочет сейчас выпить? Не надо. Приди к Богу». А ніхто ж не знав, що я ховаю ту чвертку в кишені. Я нікому про це не казав! А Бог бачив, — дрижить Іванів голос. 

    Тоді він покаявся. Став на новий шлях. Кинув пити, натомість став регулярно ходити до церкви. Чотири кілометри пішки.

    — Не йшов — біг на службу! Не пропускав жодного зібрання. Почав учитися читати, бо хотів прочитати Біблію. Став усе вчити напам’ять. Бог відкрив переді мною світ, як панораму. Все, що читав, — запам’ятовував, наче воно завжди зі мною було. Спраглий, хотів пізнавати більше й більше, не міг спинитися.

    У церкві побачили, що чоловік має добру пам’ять, швидко вчиться. Тож наступного року після того, як він прийняв водне хрещення, його відправили на навчання до Львова. Там Іван три з половиною роки навчався в Біблійному інституті при Молитовному домі християн віри євангельської «Голгофа». Отримавши диплом, викладав гомілетику (науку проповідництва) і догматику (основні положення християнського віровчення). Сьогодні Іван проповідує по ромських таборах Закарпаття, несе Слово Боже. Пояснює ромам, що Господь може змінити їхнє життя — як змінив його власне. 

    Вийти з хаосу

    Ужгород має кілька компактних ромських поселень: Радванку, Тельмана, Артилерійське, Пирогова. Ще кілька таборів розкидані околицями міста. Та найбільше ромів Закарпаття сьогодні живуть у Мукачеві. В кожному таборі є бодай одна церква. Стрімкий розвиток ромських релігійних громад триває впродовж останніх двадцяти років. 

    — Завдяки церкві роми змінюють своє життя. Наприклад, зараз менше ранніх шлюбів. У церкві пояснюють, що це гріх. Крім того, що це протизаконно у державі, де ми живемо, — пояснює Мирослав Горват, заступник директора Департаменту праці та соціального захисту, депутат Ужгородської міської ради і ромський активіст.

    За його словами, церква сприяє тому, що деякі застарілі ромські традиції або трансформуються, або взагалі відходять. А це, своєю чергою, допомагає ромам інтегруватись у сучасне суспільство. Наприклад, багато жінок кидають ворожити, бо, згідно з Біблією, цього робити не можна. Постає питання зміни способу заробітку, підштовхуючи до потреби вчитись елементарних речей.

    На думку Горвата, так у ромській спільноті духовність сприяє цілком практичним потребам. 

    — У церкві їм кажуть, що треба читати й писати, щоб розуміти Слово Боже. Так крок за кроком вони виходять із хаосу, в якому жили раніше. Церква підштовхує їх до переосмислення. До прикладу, вони інакше починають ставитися до своїх дітей. Раніше як було: народить — та й по всьому, нехай росте собі дитина. Нині ж у ромів з’являється почуття відповідальності, розуміння, що за вчинками йдуть наслідки: і перед Богом, і перед законом. 

    На Закарпатті перші ромські церкви почали з’являтися в середині 1980-х. Найпотужніша була в Мукачеві. Наприкінці 1984 року молодий християнин із Червонограда Сергій Балюк за Божим покликом прийшов проповідувати в ромський табір у Мукачеві. Пізніше при цій церкві почали безкоштовно годувати людей. Це допомогло залучити в релігійну громаду і тих, хто спершу йшов не до Бога, а по кусень хліба.

    Приклад мукачівських ромів ширився областю. У 90-х перші пастори з’явилися в Ужгороді. Сьогодні в місті їх уже семеро. Конфесії тут різні: православні, католики, євангелісти, баптисти, п’ятидесятники. Зазвичай роми не мають єдиної релігії, переймаючи віросповідання, найпоширеніше в тому краї, де живуть. 

    Господь радий кожному, хто приходить до Нього з чистою вірою. Земне життя не завжди привітне. Через дискримінацію та упередження ромів часто не пускали до традиційних українських церков, тому вони були змушені засновувати власні, де вже не почувались би непроханими гостями. 

    Ці ромські релігійні громади нагадують так звані «чорні церкви», які організовували лідери афроамериканських спільнот у Сполучених Штатах у відповідь на утиски їхніх свобод білими американцями. У XVIII столітті там розпочався рух євангелістських і баптистських проповідників, який дав поштовх стрімкому розвиткові методистських церков, згуртувавши довкола себе кілька мільйонів вірян-афроамериканців. Таку саму динаміку й потребу відокремлення і самостійності ми бачимо сьогодні у ромських громадах.

    — Впродовж останніх років ромські церкви стали настільки потужними, що тепер чимало вирішують автономно. Мають меценатів з Америки, контактують з іншими релігійними громадами за кордоном. Це дає можливість додаткового культурного взаємообміну, — розповідає Мирослав Горват.

    Каже, ромська громада неодноразово просила його стати пастором. Утім, переконаний, що це не його шлях.

    — Довіра та авторитет — цього цілком достатньо, щоб у ромській громаді тебе  визнали гідним пасторства, — пояснює Горват. — Це неправильно. Бути пастором церкви — не просто красиві слова. Серед ромів поширена практика обирати тих, хто вміє добре говорити. Тому, буває, пасторами стають люди без спеціальної освіти, що знають лише трохи читати й писати. Та навіть це дає свій результат.

    Шлях

    Часом роми приходять до церкви з іншою прагматикою: вивчити Слово Боже, щоби, жебраючи, до нього апелювати. Зазвичай це жінки з бідних родин, які просять милостиню на вокзалах або в підземних переходах. Ці ромки — невеликий, проте помітний прошарок громади, за який доводиться червоніти решті. Для більшості ромів це слабке місце, що болить і дратує. 

    Іван Балог пояснює, що через це нероми ототожнюють усю ромську громаду із жебранням, крадіжками та ошуканством. Тож роми часто повторюють: Є «ми» — роми, і «вони» — цигани.

    Але роми вміють (і хочуть) вірити в Бога по-справжньому. Кожен приходить до Нього власною стежиною. Кожному болить своє: бідність, сварки у родині, пияцтво, домашнє насильство, безробіття. У церкві шукають вихід із негараздів і шлях до щастя.

    Одні, послухавши проповіді, знаходять надію на те, що здатні все змінити. І з часом, крок за кроком, змінюються самі. Інші знаходять у церкві однодумців та спільноту. Бо у родині не конче кожен вірить у Бога. Тоді чоловік або жінка, які пізнали одкровення, та не знайшли підтримки у сім’ї, ідуть по неї до церкви. Попри патріархальну вертикаль, Бога у ромських сім’ях кожен має право шукати по-своєму.

    — Влітку часто бачу, як роми на Радванці виходять зі своїх старих напівзруйнованих будинків і бідними вулицями простують на службу. Чисті, гарно вбрані. Всміхаються. З часом, звісно, хтось із них відсіюється, але багато лишаються, долучаються до громади, проявляють ініціативу. Особливо це стосується молодих людей, — розповідає Мирослав Горват. 

    Каже, церкві варто говорити насамперед із молоддю. Шукати до неї сучасний підхід. Тому релігійним громадам слід упроваджувати навчальні ініціативи. Як правило, старші роми чекають, що в церкві їх нагодують: дадуть гречку або макарони. А молодь приходить до Бога з інших причин. Їм цікаво послухати церковну музику, поспівати, взяти участь у релігійних виставах. Створення при церкві освітніх гуртків або шкіл може стати великим поштовхом до підвищення освіченості ромів.

    Така практика у ромських громадах поширена в Європі: приміром, багато вечірніх шкіл діють при церквах у Чехії, Німеччині. Там діти й підлітки мають змогу вчитися, якщо вдома умов немає. В Україні освітній напрям став частиною розвитку ромських релігійних общин завдяки громадським організаціям. Активісти організовують при ромських церквах тренінги та майстер-класи на побутові теми (скажімо, як шукати інформацію в інтернеті, публікувати пости у фейсбуці, навчатися дистанційно).  

    Коли неправий циган

    У кухні родини Балогів задушливо. Стоїть в’язкий гарячий запах варива та порошку із пралки, яка гуде без упину. Життя тут увесь час вирує. Гомін голосів зливається із методичним гудінням прального барабана. Сім’я Івана Балога налічує десятьох дітей і сорок онуків. Дві доньки живуть за кордоном, решта родини мешкає в Ужгороді. Майже кожен або працює, або навчається. І хоча більшість дітей давно повиростали, завели власні сім’ї та роз’їхалися по власних будинках, зайти у гості до батьків — святий обов’язок. 

    Щовечора близько п’ятої старші брати після роботи збираються на спільну вечерю. За тісним столом невеликої кухні, під брязкіт тарілок і металевих ложок, чоловіки переповідають останні новини. Директор виписав три премії, у табір приїжджала поліція, вночі сусіди побилися під вікнами, хтось прийшов з електрошокером… 

    Вхідні двері не зачиняються: одні забігають на кухню, інші гукають знадвору, хтось прощається. Сусіди стукають у вікно: комусь потрібна сіль, іншому — порада. Дочки приводять зятів, онучки — подружок-сусідок. 

    Говоримо про те, як у житті родини з’явився Бог. 

    — З батьками ми про релігію не говорили, — пригадує Іван Балог. — Мама була п’яницею, тож рано померла. Батько пів життя провів у в’язниці, а згодом теж помер. Тому я ріс в інтернаті.

    Коли Іван був дитиною, думав, що не має права ходити до церкви. Був переконаний: це можна лише тим, хто постійно молиться. А хлопець молитов не знав.

    — Мені було дванадцять, коли помер батько. На похороні я почув, як священник сказав: «Хто відкриє Біблію, той осліпне», — про дитинство Іван розповідає повільно. Здається, підбирає кожне слово. — Тож я боявся щоразу, як бачив Біблію: закривав очі і тікав. Тепер я розумію, що священник не міг такого сказати. Найімовірніше, я щось тоді не так зрозумів. Думав, Бог мене осліпить.

    Нині Іван розуміє, що з дітьми варто говорити. Тому часто пояснює своїм, як треба жити по-християнськи, згідно з Біблією. Хоча питання часом геть не дитячі: чи то про кінець світу, чи про воскресіння мертвих. Але він завжди знаходить що відповісти. 

    Іван-молодший — другий у родині син. Каже, в перші тижні після батькового хрещення родина була шокована:

    — Раніше тато постійно змушував мене бігати по горілку. Я малий тоді був — здавалося, пляшка вдвічі більша за мене. А тут минає тиждень, другий — і жодного разу. Я не міг зрозуміти, що відбувається.

    Каже, найбільшим здивуванням стали сімейні обіди. Їх у родині раніше ніколи не було. Діти боялися батька: їли по кутках, кожен був сам по собі. Івановій жінці Кларі також було непереливки. Часом Іван напивався і буянив так, що їм доводилось тікати через вікна. 

    Сини давно розійшлися, а Іванові Балогу досі соромно. У ромських родинах головою сім’ї є чоловік, батько. Він завжди спирався на цю патріархальну владу, «бо так прийнято». Але пізніше усвідомив, що далі так жити не хоче.

    — Перед тим як покаявся, я не вмів просити вибачення. Є таке правило: циган не повинен просити вибачення перед своєю дружиною. Він завжди правий. Тому я мовчав, коли дружині було зле, коли ночами плакала. Якось на службі пастор сказав мені: «Знаєш, скільки Христа били? Як з Нього знущалися? І все одно на розп’ятті сказав: “Боже, прости їм”. Він не тримав на них зла. А ви не можете пробачити одне одному у власній родині! Як тоді Бог вам пробачить»?

    Після цього Іван прийшов додому і вперше за всі роки подружнього життя попросив вибачення у своєї дружини. 

    — Тато став зовсім іншим. Просто на наших очах. І ми почали вірити. Але, правда, спочатку не стільки в Бога, як у батька, — каже Іван-молодший.

    Відтоді в родині Балогів відмовилися від патріархального ставлення до жінки як додатка до чоловіка. Іван пояснює, що в деяких тутешніх родинах жінка не має навіть права сідати з чоловіками за один стіл. Але для себе він чітко вирішив: у його родині так не буде. 

    Тут місце за столом знайдеться кожному.

    Благодать

    Часом Балоги шкодують за ромськими традиціями, яких уже не лишилося. Гордо витягають із шафи пишні спідниці — частину національного вбрання. Розповідають про великі весілля у шатрах («це тобі не модні ресторани —це справжнє життя!»). Тепло згадують про ремесла кошикарів і ковалів, які вже нині не на часі. 

    А потім кажуть: «Час змінюється. Що ж, маємо мінятися і ми». 

    Завдяки вірі в Бога Іван-молодший неодноразово чинив так, як, за його словами, «не вчинив би звичайний циган». Коли закохався в майбутню дружину і молоді вирішили, що решту життя проведуть разом, спершу в голові Івана промайнуло: треба викрасти наречену, аби ніхто не став поперек їхнього шлюбу. Бо такою є стара ромська традиція. 

    — А потім я собі подумав: «Як можна? Я ж християнин»! Якби не покаявся — викрав би не вагаючись. У нас так часто роблять. Натомість я замислився: якщо мій тато — проповідник у церкві, чи не наробить це сорому нашій сім’ї? І скажуть: «Ну да, цигани є цигани». Я не хотів, щоб про нас думали як про дикунів. 

    Вдруге Іван пішов проти традицій, коли його дружина дізналася, що не матиме більше дітей. Останні пологи були складними — жінка втратила багато крові й перенесла важку операцію. Натоді вона народила Іванові двох дівчаток, але сина — спадкоємця роду, якого високо цінують у патріархальних громадах, — не встигла. Її родина тоді сказала: «Він тебе кине, ось побачиш. Йому потрібен син, як і будь-якому порядному ромові». 

    Поки Свєта розповідає, Іван-молодший дивиться на дружину очима закоханого хлопчака: як тоді, коли вперше зустрів на службі в церкві. Жінка червоніє і підморгує у відповідь. Нещодавно подружжя відсвяткувало річницю — два десятиліття, як склали обітниці перед Богом.  

    У неділю після служби його батько, Іван-старший, натхненний та жвавий. 

    — Ось іде чоловік дорогою. Раз — спіткнувся і впав. Але ж він не лежатиме там вічно. Встане, обтрусить бруд із черевиків і штанів — та й піде далі. Бо найголовніше — вчасно повернутися до Бога. А Він уже тобі простить.

    Пастор багато жартує та цитує улюблені фрагменти Святого Письма. Переповідає біблійні сюжети, притчі. Каже, роми найкраще розуміють, коли до них говориш по-людськи. Пояснюєш складні речі простими словами. Як дитині. Бо віра дорослого має бути по-дитячому чистою. Але водночас баптисти переконані, що до Бога людина має прийти лише після того, як осягне Слово Боже душею й розумом. До того не можна силувати. Тож їхня віра передбачає водне хрещення вже у дорослому віці. 

    — Ісус прийняв хрещення у тридцять років, — додає Балог. — Господь знайде шлях до чистого серця.

    Його дружина Клара виставляє на стіл великі піали з печивом і цукерками. Розливає в чашки окріп. На кухні з’являються дівчата — наймолодші Іванові дочки, а також онучки, які віком уже наздогнали своїх тіток. Вони перешіптуються між собою, сміються. Говорять ромською, тож розібрати складно. 

    — Ееее, — обриває їх Іван. — Я ж вас уже просив. Коли у хижі гості, що не балакають по-ромськи, маємо говорити українською. Покажіть своє виховання. Йо?

    — Йо! — у відповідь зграйка пирскає сміхом і тікає з кухні, вигукнувши щось ромською вже з коридору.

    Пастор усміхається й хитає головою, гортаючи пожовклі сторінки Біблії. Береже її як зіницю ока: подарували ще на навчанні. Відтоді у бік нових навіть не дивиться.

    —  Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Якось син прийшов до мене: «Тату, хто такий ближній?». А я йому кажу: «Ближній — це той, хто тебе ненавидить, а ти все одно не тримаєш на нього зла. Ти його любиш».


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду та знань, купу нервів і ресурсів.

    А репортаж — це ще й недешева робота. Відрядження, довжелезні тексти, ексклюзивні фото, літредактура, коректура, адміністрування… Звісно, можна було б писати коротко та поверхнево («Ну бо хто тепер читає лонгріди?!»), ілюструвати тексти неякісними фото з гугл-пошуку та особливо не напружуватись. Але ми вважаємо, що наші читачі й читачки заслуговують на іншу журналістику — значно цікавішу та ґрунтовнішу.

    На щастя, стартову діяльність проекту підтримує Посольство Норвегії в Україні. Та для побудови сталої фінансової моделі нам потрібна щоденна підтримка читачів. У нас немає політичних спонсорів, нестерпної реклами і скандальних матеріалів, які генерують мільйони переглядів. Бо наша ціль — не кількісні показники.

    Нам значно важливіше згуртувати навколо Reporters. активних і небайдужих українців, які обожнюють цікаві історії та розуміють, що quality journalism matters. Нам значно важливіше розповідати історії, які впливають і змінюють.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00