З милим рай у бліндажі
    Христина Коціра 13 Жовтня 2021

    З милим рай у бліндажі

    Коли війна раптом дарує любов

    У квартирі Попових вже кілька днів пакували речі. Донецьк наповнювався панікою, наче відро водою під час зливи. Люди зі зброєю захоплювали адмінбудівлі, ходили на проросійські мітинги, діставали по зубах на проукраїнських. Юля щойно закінчила коледж і збиралася вступати до університету. Та враз стало не до навчання. У Попових відбирали дім і батьківщину. 

    З хати селища Петрівське, за пів тисячі кілометрів від Донецька, з сумкою на плечі вийшов хлопець. Він щойно закінчив школу, успішно склав ЗНО і подав документи до Львівської академії сухопутних військ та Харківського університету внутрішніх справ. Але їхати зібрався до Дніпра. Коли дістався, подзвонив мамі: «Все добре, не переживай. Я там, де маю бути». 

    Після дніпропетровської «учебки» тими «там» стали Савур-Могила, Дебальцеве, Піски, Вуглегірськ, Зайцеве. Найгарячіші точки воєнного Донбасу. 

    Наші дні

    Жовтень 2021-го. Київську Дарницю заливає останнє осіннє сонце. На лавці під будівлею з написом «No tolerance» сидить іноземець і гучно розмовляє по телефону. На дитячому майданчику бавляться діти. Собачники вигулюють своїх псів. Звичайний день у звичайному житловому кварталі. До одного з будинків, минаючи припарковані машини, впевненою ходою крокує високий хлопець. Ніхто на нього не звертає уваги і не підозрює, що юнак, котрий нагадує Джона Сноу із серіалу «Гра Престолів», — ветеран війни. Він не в формі. Не має медалей на грудях. Рани від численних осколків загоїлися, шрами ледь помітні. А штани та кросівок приховують протез на лівій нозі. 

    Максим Громов заходить у під’їзд. Ліфтом піднімається на сьомий поверх. Відчиняє двері квартири. Радісно агукаючи, до порогу повзе маленька дівчинка. Її випереджає кудлатий пес. Молода дружина, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу, цілує в щоку.  

    Ідеальна картинка з інстаграмного життя: він, вона, дитина і собака; білі стіни та білі меблі. Тільки у шафі на їхніх полицях — військова форма, а на полицях пам’яті — історії з війни. 

    Максим бере доньку на руки, садить у крісло і починає годувати з ложечки. 

    — Я поки що звикаю до того, що я — батько, — каже молодий чоловік, що менше як рік тому звільнився з армії. 

    Ми зустрічаємося з Громовими у квартирі, яку Максиму дали як службове житло. Від війни він не втік і «на гражданці»: нині працює на підприємстві, що виробляє патрони.

    Дуже схожа на нього дівчинка, тільки з маминими синіми очима, дивиться на чужих — на мене і фотографа — і починає плакати. Пес Жорік натомість не тямить себе від щастя: він незнайомців любить. Кидається на нас, лиже і голосно гавкає. Максим заспокоює собаку. Юля забавляє доньку. Так і розмовляємо. 

    2014-ий, що їх змінив 

    Сумки вже складені. По телевізору передають про звільнений Слов’янськ. У Попових з’являється надія, що спаковані речі повернуться на звичні старі місця. 

    — Тато працював в міліції, і йому пропонували залишитись там. І попередили, якщо він відмовляється і їде на підконтрольну Україні територію, назад дороги вже нема. Батьку до пенсії залишалося два роки. 

    Попови замкнуть квартиру. Сядуть у машину і поїдуть до Покровська — містечка за 70 кілометрів від Донецька. Сподіваючись скоро повернутися. 

    З того дня Юля не раз сідатиме в тролейбус біля дому, рахуватиме зупинки. На шостій вийде і гулятиме центром міста її дитинства. Однак лише у мріях. 

    ВІН

    Пекельний червень 2014-го. 17-річний Максим Громов пробиває шляхи на фронт. Знайомиться з командиром добровольчого батальйону Ісою Акаєвим. Разом вони придумають легенду, яка подарує неповнолітньому хлопцю квиток на війну. Він — Жека. Йому — 19. Утік із Криму і втратив документи. Жеку-Максима приймають у батальйон «Крим». Вчорашній учень вивчає саперську справу. Ризик лоскоче йому нерви. А страх під час розмінування змушує дорослішати, наче у казці: не по днях, а по годинах. 

    У серпні Жека вже проситься на Савур-Могилу. Охочих потрапити в самісіньке пекло — небагато. Росіяни обстрілюють Височину-277 з усіх боків. Тих, хто проривається на верхню точку, на підмогу нашим бійцям, що тримають там оборону, називають смертниками. За три доби Максим пройде таке бойове хрещення, що не снилося й бувалим офіцерам. І з контузією потрапить до Вінницького госпіталю. Вже там його наздожене новина: вступив і у військову академію, і в міліцейський університет. Але замість аудиторій він вибере війну.

    У листопаді 2014-го Юля Попова прилипне до екрана телевізора. Показуватимуть програму про її однолітка Максима Громова. Хлопця, що пішов звільняти її рідний дім. 

    — Ту передачу я дивилася зі сльозами на очах. Але потім, коли я вперше побачила Макса, не ідентифікувала, що той хлопець з телевізора — то він, — через сім років пригадає Юля Попова-Громова. 

    Хотів йти в російську армію

    Макс вивчатиме географію на Донбасі: Дебальцеве, Вуглегірськ, Піски. Під Санжарівкою підірве півтора танка, витягне і обеззброїть російський екіпаж. За це отримає позивний «Мародер». Окрім сапера, вивчиться на розвідника. І вже у 18 стане командиром розвідувального взводу. 

    — Це все починалося після Майдану. І відбувалося на юнацькому максималізмі, — небагатослівний Максим сухо реагує на свої бойові заслуги. 

    Про професію військового Максим Громов мріяв з дитинства. У 13 навіть поглядав у бік російської армії. Тоді ще не було натяку на війну з Україною, а йому, підлітку, просто хотілося воювати. Не важливо, де і з ким.

     — В мене навіть було бажання йти в російську армію. Була мрія йти в Нахімовське училище в Криму, а потім — в російський чорноморський флот. Бо там було цікавіше служити. Я був на екскурсіях, бачив і читав. Розумів стан російського і українського флоту.

    Він ковтав історичну літературу, цікавився піротехнікою, брав участь у пошуку рештків загиблих солдатів у Другій світовій війні. А коли почався Майдан, поїхав до Києва. І вже там вирішив: буде війна, піде воювати. Знав, що мамі буде складно відпустити його, єдиного сина, тому зібрав речі і поїхав без попереджень та прощань. 

    Кожен його дзвінок додому був коротким: в мене все добре. На війні Макс почувався як риба в воді: є таки люди, народжені воювати. Попри юний вік та відсутність військової освіти, швидко всього вчився. І незабаром став профі, про якого складали легенди. Він отримував контузії та поранення, але щоразу повертався на фронт. 

    — Зараз для мене воювати — це робота. Така сама звичайна робота, як робота двірника чи журналіста. 

    Життя на протезі

    То був його «надцятий» вихід у розвідку. За чотири роки на фронті Макс перестав рахувати який. Знайома ділянка. Тут напередодні він розміновував стежку. Зупинка на відпочинок. Крок убік. І: «бабах!». Макс наступив просто на міну. З пораненнями, стікаючи кров’ю, дострибав до побратимів: за технікою безпеки, вони не мали йти до нього, інакше теж могли втрапити на міну. 

    Далі був госпіталь. Лікарі ампутували ногу. Виймали уламки. Найбільший влучив у шию. Та коли хірурги взялися його витягувати, побачили, що то не пластик, а кістка відірваної ноги. 

    Після лікування та реабілітації вже на протезі Максим Громов знову поїде на фронт. І знову командуватиме розвідувальним взводом. 

    З протезом він зжився і запитання про те, чи болить нога, його більше не бентежать. 

    — Протез доводиться дуже часто міняти. Через спосіб життя також. Він у мене частіше виходить з ладу, ніж гарантія на нього. Протез німецький, а німці адекватно ставляться до гарантії. Але я половину гарантії виношую. Складна процедура. Та держава все оплачує.

    Ми ведемо з Максом війну за кожне його слово. На питання: як почувається, відповідає: нормально. Спить нормально. Їсть нормально. Адаптовується нормально. Без психологів і реабілітацій. Бо в нього є сім’я та робота і небагато вільного часу. 

    — Я живу сьогоднішнім днем. Ще нема стовідсоткової стабільності. Але мені пощастило. Не так просто зараз знайти нормальну роботу. Потрібно себе чимось займати, і все. Що менше зайнятий, то гірше. Що більше справ, то краще.

    Нині він не одягає форму. Не ходить на марші захисників. Радіє, що ні сусіди, ні просто перехожі й гадки не мають, що він служив. Не потребує подяк і медалей. Не відчуває злості чи образи, що хтось йому щось винен. 

    — Ти вернувся з війни? — запитую у Макса.

    — Ну, так. Я ж тут, у Києві. 

    — А коли був останнього разу на фронті?

    — Тижні два тому. У справах, — Макс каже про це таким буденним тоном, наче розповідає про поїздку на дачу. 

    — Можеш точно сказати, що вже своє відвоював і не повернешся?

    — Не заперечую, що повернуся на війну. Частково є таке бажання, бракує адреналіну.  Кар’єри військової я не бачу для себе і військовий інститут пробувати точно не буду. Але я звик служити з людьми, якщо мене попросять повернутися люди, яких я поважаю, не відмовлю. 

    ВОНА

    Влітку 2016-го на порозі Покровського військкомату з’явилася дівчина. Двадцятиоднорічна Юля прийшла записуватися в армію. Військовий, що приймав документи, зміряв її здивованим поглядом. Вочевидь, її 40 кілограмів і красиве обличчя здалися непридатними для служби у війську. Документів від Попової він не прийняв ні того дня, ні в кілька наступних. А вона вперто приходила щоранку. Сідала в коридорі і чекала до зачинення військкомату. Щоб довести чоловікові у формі — вона нікуди не піде і не передумає. 

    — Він просто морозився, не хотів мене приймати. Я ходила два тижні, висиджувала там. А потім вже не витримав мій батько. Він комусь подзвонив і домовився. І вже восени дуже швидко документи прийняли. Я пройшла медичну комісію. Хотіла в бригаду, яка дислокується в Донецькій області. Мені дали контакти 28 бригади. Я приїхала у Волноваху. Отримала відношення.

    Юлю призначили на посаду радіотелефоністки. А після «учебки» вона стала  стрільчинею-гранатометницею, котра у вільний час підшиває штани та кітель. Ті, котрі видали солдатці Юлі, були завеликими: мусила зменшити. А от берці 35-го розміру дивом на складі знайшлися.

    За рік Юля вивчиться спершу на навідницю-операторку, а потім на командирку БМП-2. Руки постійно в мазуті. Від неї пахне соляркою. В кишенях — ключі на 17. Але Юля щаслива. Підкорювати залізного монстра їй до снаги. 

    — Я сама попросилася на машину БМП, мені було цікаво. Мене відмовляли, казали — ти не зможеш, не пройдеш, бо це фізично складно. Я довго добивалася. 

    Я заходжу в гугл, щоб подивитися, що ж то за машина така — БМП-2. Вікіпедія видає: гусенична бойова машина піхоти. Схожа на танк. Мені важко уявити, як молода жінка, що сидить поруч зі мною, може управляти такою залізякою. А Юля сміється: запросто! Хіба що всі снаряди заправити складно. Вони важать по кілограму, а за раз доводилося заправляти по 120 штук. 

    Юля грається з донькою і поміж цим видає: 

    — Мені б хотілося ще постріляти. 

    — В сенсі, постріляти? На навчаннях чи на війні? — запитую, вирячивши очі: Юлина зовнішність таки добряче збиває з толку. Особливо зараз, коли вона, мама, з донькою на підлозі бавиться іграшками. 

    — На війні, — відчеканює Юля. — Для мене то єдина можливість повернутися додому. 

    Він плюс Вона 

    Це могла би бути романтична історія кохання. Він, вона, весна, Одеса. Але романтика на цьому закінчується. Далі йдуть такі слова, як пункт постійної дислокації, 28 окрема механізована бригада, армійський режим, казарма.

    Саме в казармі Юля вперше побачила Максима. Та жоден її м’яз тоді не здригнувся. То не було кохання з першого погляду. Уваги чоловіків їй ніколи не бракувало. А те, що всі навколо тільки й шепотілись: це той самий Макс, «Мародер», навіть трохи дратувало. Підлеглі Громова нарікали на його суворий характер і любов до дисципліни. А подружка Юлі будувала плани на побачення. 

    — Ну, Макс та й Макс. Я не шукала в армії чоловіка. Не ставила собі за ціль познайомитись з кимось. Він подобався моїй подружці, і вона думала, що йому теж подобається. Я раділа, що в них все взаємно. 

    Влітку 2019-го Юлю Попову направили на чергові навчання в Десну. 13 серпня о 5-й ранку їх підняли на стрільби. Юля ще встигла зайти в інстаграм і здивувалася: під усіма фото, котрі викладала впродовж останніх років, стояв лайк від Максима. А потім він написав їй повідомлення. 

    — Я не чекала квітів. Кохання. Через версію подружки не хотіла з ним навіть спілкуватися. А коли почалися лайки в інстаграмі, подумала, що він хоче розвідати про неї. І я спитала прямо: ти хочеш про мою подружку запитати? А він відповів: ні. 

    Після іскри в інстаграмі вони зустрілися вже як пара. Стосунки розвивалися швидко. Пішли розмови про спільні плани і сім’ю. Для Макса, котрий не звик зазирати в завтрашній день, це було вперше.  

    Освідчення на лінії фронту

    Восени 2019-го Максим знову подався на передову. Окремий розвідувальний взвод  командира Громова розташувався у Новомихайлівці, під Мар’їнкою. В листопаді Юля приїхала на передову на побачення. В хаті-казармі пахло дровами: горіла буржуйка. І раптом поміж розмов про все на світі Максим сказав: «Виходь за мене заміж». Юля сприйняла за жарт, посміялася. Він образився і пообіцяв більше такого не пропонувати. Але до кінця вечора освідчився вдруге. 

    — В своєму житті сором’язливіших за Максима я, мабуть, не зустрічала. І він був таким завжди. 

    За місяць Юля попросилася на службу під командування Громова і переїхала в Новомихайлівку. Вони вирішували, чи лишатися в армії після одруження. Весілля запланували на 1 квітня. Юлі чомусь хотілося, щоб чоловіком і дружиною вони стали саме в день сміху. Може, щоб закріпити штампом, що війна — то не лише кров і сльози, а й кохання? Та через карантин весілля відклали. 

    1 серпня 2020-го у РАЦСі селища Петрівське двоє, що щойно вернулися з війни, обіцяли одне одному любити до смерті. Вона була в звичайній сукні. Він — у футболці та штанах. Без гостей, подарунків, лімузинів. Більше за інших знали, щастя — не в цьому. 

    — Прийшли, розписались, цьомнулись і пішли. Навіть нема чого сказати, — сміється Юля. — Не було білої сукні, та я ніколи і не мріяла про весільне плаття. Ми вирішили, що краще поїдемо в гори. 

    Перед Новим 2021 роком, через шість з половиною років війни, Максим Громов нарешті повернувся до миру. У Києві на нього чекали дружина та донька Віра. 

    — Як швидко на війні вам вдалося подолати страх смерті? — на завершення розмови запитує фотограф. Обоє відповідають в унісон одними і тими ж словами.

    — Страх смерті з’являється тут більше, ніж там. Може, бо там не було часу про це думати.

    На їхній книжковій полиці — історична література, українська класика, біографії відомих осіб, юридичні посібники. Юля здобуває другу вищу освіту і хоче стати адвокаткою. 

    На іншій полиці — пліч-о-пліч туляться порожні гільзи періоду різних воєн. Як німі свідки того, що ці двоє знають більше, ніж може витримати інстаграм. 

    У вільний час Максим бере металошукач і вирушає на пошуки останків солдатів Другої світової війни. Від моменту, коли повернувся в мирне життя, йому вдалося розшукати рештки п’ятьох загиблих. Війна — стара й нова — ніяк його не відпускає. 

    Увесь свій час Юля присвячує Вірі. З війни вона одразу пішла в декрет, тож цивільного життя ще толком не бачила. 

    На підлозі пазл за пазлом Юля з донькою намагається скласти цілісну картинку. Віра ще надто мала для таких забавок, але з мамою можна все. Так само Громови збирають і свою сімейну історію: частинка за частинкою.  

    Вони мріють про гори. Про власний будинок. І ще двох дітей. У їхніх серцях точно вистачить місця не тільки для однієї Віри.

    Фото з війни: Богдан Кутєпов. Фото героїні взяті з її сторінки Facebook.

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00