Зателефонуй мені, коли матимеш час
    Дар'я Безрученко 30 Липня 2021

    Зателефонуй мені, коли матимеш час

    Як дзвінки чужої доньки лагодять розбите серце

    У карантинному червні 2020 року Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та Українська волонтерська служба запустили проєкт «Мій телефонний друг». Він мав на меті знайти молодих волонтерів, які мають бажання й час для телефонних розмов із людьми, що потребують спілкування та уваги. До проєкту звернулися понад 4 000 самотніх людей і більш ніж 6 000 волонтерів, готових стати телефонними друзями. Завдяки «телефонній дружбі» знайшли одна одну 57-річна Любов і 18-річна Софія. 

    Прокидається о четвертій ранку. Тягнеться рукою до радіо над узголів’ям, щоб зробити голосніше, — повторюватимуть учорашні програми. Дістає з шафи захований між одягу електрокип’ятильник, гріє воду в чашці, вкидає пакетик чаю. 

    Звичним рухом закручує у шмат газети трохи тютюну. Пластиковий стаканчик із буруватим засушеним листям на її прохання люб’язно купила одна із санітарок — та, з котрою можна домовитись. Із самокруткою виходить на маленький балкон своєї кімнати. Під вікном розкинулося соняшникове поле, та пані Любов його не бачить. Її очі розрізняють хіба окремі відблиски ранкового світла.

    О 5:52 тишу в кімнаті тривожить галас будильника. Він нагадує хазяйці, що зараз по радіо розкажуть, яка сьогодні дата за церковним календарем. Жінка дослухається до голосу з маленької чорної коробки. Звідти вона дізнається все про світ за соняшниковим полем. Де її немає вже четвертий рік, якщо не рахувати минулого літа, коли возили до міської поліклініки. 

    До кімнати заходить медсестра з інсуліновим шприцом. Суворий розклад ін’єкцій і процедур, прийомів їжі й ліків — іще одна річ окрім радіопрограм, яка додає її життю структурованості, розрізає час на окремі проміжки. 

    Життя довкола ліжка з тумбочкою, крісла, шафи й невеликої кухонної зони прикрашають пара килимів і банка на підвіконні, де проростає цибулина. Затемнені окуляри на тумбочці давно їй не потрібні — одягає зрідка, «для солідності».

    Відкраяна скибка 

    Кілька разів у житті їй сильно не пощастило. Уперше — коли народилась у сім’ї, де до появи доньки ставились як до нещасного випадку. Неприємно, але можна пережити. Кожен з чотирьох її братів вважав себе хазяїном, вказуючи сестрі на її місце. Почувалася, звісно, незатишно, але переживала з гумором. 

    — Такі хазяї! Якби не армія, ви би й потяга в житті не побачили, — відрізала на їхні кпини. 

    А для батьків донька була як відкраяна скиба: школу закінчила — і живи собі власним життям. 

    Так Любов і зробила. Відучилася в училищі, пішла працювати фотографкою у райцентрі. Натхненна фотомистецтвом, бігала виконувати районні доручення. Запал швидко вщух — колообіг лиць для документів, весіль і поховань назавжди відбив бажання брати в руки «Зеніт».

    Любов улаштувалась працювати на швейну фабрику — і тоді їй не пощастило вдруге. На Чорнобильській атомній електростанції вибухнув реактор, а селище Поліське, де дівчина щодня скніла над швейною машинкою, було розташоване неподалік і сильно потерпіло від радіації. Любов утекла до столиці — вчитися на топографку і наново будувати своє нестабільне життя. 

    Батьки відкраяли надійно — відтоді, як дочка пішла до училища, життям її не цікавилися. Любов тим часом намагалась відшукати свою опору в шлюбі та роботі на кіровоградському заводі. Утім, обидві опори підвели. Розлучення й затримка зарплат загнали Любов назад до батьків і братів. Мусила піти в колгосп. І вже до сорока нажила невеличку хатинку поряд із батьківською.

    Натоді Любов уже хворіла на невідому хворобу — внаслідок порушеної координації отримала інвалідність із неврології. Поволі втрачала зір. Поки лікарі здогадаються, що жінка хвора на діабет, врятувати очі вже не буде змоги. 

    Навпомацки

    Сам на сам зі світом, якого не бачила, пані Любов жила, допоки не поховала батька й трьох братів. Тоді мати вмовила її продати дім і переїхати до них із молодшим 50-річним сином — мовляв, разом веселіше. Зі смішних десяти тисяч гривень, за які мати віддала її будинок родичам, жінка не отримала нічого. А тоді почалося пекло довжиною в рік. 

    Того не чіпай! Цього не бери! Як хотіла прийняти душ — брат навмисно закручував кран. Родичі гнобили гірше за втрачений зір. За рік терпець їй остаточно урвався і жінка пішла з чужого дому — до Бердичівського геріатричного пансіонату. І вже три роки живе на власну пенсію тут, над соняшниковим полем. 

    За цей час отримала один-єдиний дзвінок від матері:

    — Люба, бережи своє здоров’я.

    Ще молода й активна жінка у будинку для літніх людей, пані Любов до своєї долі вже звикла. Право бути хазяйкою власного життя виборює у дрібницях. Не дає санітаркам мити свій посуд, робить це сама. Свариться, коли її стараються нагодувати рисом чи картоплею — несумісними з її хворобою. Попри майже повну сліпоту, сама зашиває одяг і повертає на місце відірвані ґудзики, встромлюючи нитку в голку за допомогою дротинки. Хіба іноді просить санітарок почистити їй пам’ять у телефоні, бо не може розгледіти символи на маленькому екрані. Усі потрібні номери (а їх — з десяток) знає напам’ять і набирає навпомацки. 

    Щодня розмовляє з жінкою померлого старшого брата. Зрідка набирає соцпрацівницю зі свого села, жінку, яка допомогла з оформленням документів, двоюрідну сестру, з якою загубилися після Чорнобиля, а потім випадково знайшлися. А відтоді як зустріла Софію, фарб її буденності побільшало у кілька разів.

    Телефонний друг 

    Номер гарячої лінії, почутий по радіо, пані Любов повторювала подумки, щоб не забути. Реклама закликала самотніх людей дзвонити, щоб попросити собі волонтера-співрозмовника — такого собі телефонного друга, який пів року дзвонитиме їм двічі на тиждень. Жінка набрала номер і забула про це. А за кілька місяців отримала дзвінок від Софії.

    Гарячу телефонну лінію Українська волонтерська служба створила у відповідь на суворі карантинні обмеження, що значно ускладнювали життя самотніх людей, які потребували допомоги та уваги, — як-от пенсіонерів, людей з інвалідністю, багатодітних батьків. На лінію надходили запити з проханнями допомогти по господарству, привезти продукти. Та коли перша хвиля пандемії спала, а карантин послабили, стало зрозуміло: люди вже потребують не так фізичної допомоги, як спілкування. На лінію дедалі частіше дзвонили просто поговорити з волонтерами про життя. 

    На той момент проєкти телефонного волонтерства вже активно працювали у Німеччині та Великій Британії, тож Українська волонтерська служба не винаходила велосипед, а перейняла досвід уже наявних проєктів. Щоб взяти участь у такому, українські волонтери проходять онлайн-навчання (психологи вчать волонтерів делікатної та обережної комунікації і готовності до труднощів, що можуть виникнути в процесі спілкування), підписують договір про конфіденційність даних і розпочинають спілкування з телефонним другом. Головна умова — волонтер та співрозмовник мають жити в різних містах, щоб убезпечитись від ризику захворіти на коронавірус. 

    Волонтерам «Мій телефонний друг» був необхідний не менше, аніж підопічним проєкту. З початком пандемії можливостей долучатися до волонтерства значно поменшало, та потреба допомагати людям і бути корисними нікуди не поділася.

    Навпаки: коли весь світ захлинувся невизначеністю й панікою, а всі країни стали боротися з однією спільною бідою, можливість допомагати тим, хто у гіршій ситуації, дає людям відчуття контролю та надію, що хворобу можна подолати добром і благодійністю. 

    Бажання бути потрібною привело до волонтерської служби і Софію. 

    Софія

    На черговий допис Української волонтерської служби Софія натрапила, коли гортала стрічку у фейсбуці. Дівчина щойно склала зовнішнє незалежне оцінювання, і в її щільному розкладі звільнилось трохи часу. «Тоді подумала: прикольно, що ти можеш витрачати пів години свого часу і робити людині щось приємне». Софія тішилася тому, як Українська волонтерська служба розвінчує міф про те, що благодійність обов’язково потребує витрачання грошей і у бідній країні допомагати іншим — розкіш, а не звичайна справа. 

    Софії 18. Щодня вона балансує між навчанням на першому курсі факультету журналістики, підробітком на ICTV та Суспільному і волонтерством. Майже ніколи не залишається наодинці — живе з батьками і молодшим братиком. Софія літала до Іспанії за програмою «Еразмус», організовувала фестивалі, волонтерила на концертах. У рідних Чернівцях дівчина займається активізмом у фонді, який допомагає дітям та матусям у скрутній ситуації. У волонтерстві Софія вважає себе ветеранкою. Втім, коли вперше набирала номер пані Любові, страшенно хвилювалася — не знала, про що говорити з людиною, замкненою у чотирьох стінах. 

    — Доброго дня, — мовила несміливо.

    Та хвилювалася дарма — одна одній відразу сподобалися: пані Любов Софії — легкістю у спілкуванні та внутрішнім запалом, з яким розповідає анекдоти і читає вірші. Софія пані Любові — делікатністю та вмінням слухати. 

    Лише раз під час першої розмови Софія злякалася, що не витримає покладеної на неї відповідальності — коли співрозмовниця кинула фразу:  «Я не можу нічого робити, я ж не бачу». Дівчина була готова до того, що в її підопічної, скоріш за все, непроста життєва історія, та це зізнання залило холодним потом. Які слова знайти для нової знайомої, як їй зарадити, Софія не знала. Згадала покійну прабабусю, яка потерпала від повної сліпоти і якій нічим не могла допомогти. Та страхи між жінками розтанули швидко — щойно Софія зрозуміла, що пані Любов потребує не співчуття і порад, а простого людського спілкування.

    — Вона розповідала тільки те, що хотіла. Перші рази я намагалася не ставити якихось особистих питань. Ми просто спілкувались на загальні теми, і поступово вона впускала мене ближче у своє життя, — розповідає Софія. — Копирсатись у душі іншої людини не хотілося. Про себе, натомість, я розповідала все, що тільки можна. 

    У житті Софії жінку цікавило все: навчання на журфаці, поїздки з друзями в Карпати і похід на ковзанку, молодший брат і бабина коза. Розмови про домашніх тварин нагадували пані Любові про час, коли сама 12 років тримала кіз у селі. 

    — Розумні тварини. З козою побесідувати багато значило, — сміялася жінка. 

    Постійно розказувала Софії веселі життєві історії, читала власні вірші й переказувала почуте по радіо. Згадувала, як до карантину в пансіонат приїжджали з будинків культури та шкіл — із концертами. Як часто приїздив священник, з яким любила спілкуватись про життя. Як регулярно, наче за годинником, перед виборами у пансіонаті з’являлися місцеві депутати — з пакунками апельсинів. Зворушена тактовністю дівчини, яка ніколи не поставила їй жодного незручного запитання, поступово сама відкрила душу. 

    Пані Любов не зізнається, що її життєва історія їй болить. Каже, що давно пробачила — і батьків, і братів, і Бога. Та коли згадає у розмові випадково про матір і своє минуле — тон голосу стає трохи жорсткішим, за її «так склалося» звучить невимовлене питання — чому і за що саме з нею.

    Коли каже про пансіонат: «У всіх тут складні характери, у кожного зламана доля» — говорить, здається, найперше про себе.

    Про їхнє спілкування знала вся Софіїна родина — і про те, що вона хоче поїхати до Бердичева, щойно відступить пандемія. Близьку дружбу, в яку переросли дзвінки від волонтерки, вже не потрібно було підтримувати умовами проєкту. Коли пів року «телефонного друга» спливли, жодна зі співрозмовниць не мала сумнівів, що спілкування не зупиниться. Воно й не зупинилося — лише перерви між розмовами стали довші. 

    Зайнята багатьма проєктами, Софія не дзвонила подрузі по кілька тижнів — з’являлися нові зобов’язання по роботі і нові волонтерські проєкти.

    Пані Любов знайомий номер теж не набирала — розуміла, що дівчина зайнята, не хотіла зайвий раз турбувати. Знає: у її житті мало що зміниться, тож може почекати ще, а Софія знову зателефонує. Як буде час. 

    Рулет від бабусі

    Карантин у стінах геріатричного пансіонату досі не пом’якшав, тож потішити пані Любов своєю присутністю Софія поки не змогла. Натомість родина вирішила надіслати її подрузі посилку. Пані Любов чекала на неї з нетерпінням. Єдиною, хто колись надсилав їй посилки, була братова вдова. Традиційно, під Новий рік. 

    Із Чернівців приїхали банани й мандарини, теплі шкарпетки, гель для душу, гарна зубна паста і ще багато потрібних дрібниць. Та з найбільшим теплом пані Любов згадує рулет, який спекла для неї Софіїна бабуся. Те, що про жінку подбала вся родина дівчини, гріє її не менше за вовняні шкарпетки.

    Пані Любов обережно розгортає пакунок із випічкою. Кладе кип’ятильник у чашку, прислухаючись, чи не чути санітарок. Скоро по радіо передадуть, яке сьогодні релігійне свято, та жінка радіє вже — для святкового настрою їй нині не потрібен інший привід.


    [Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00